Колегія преторів (спочатку двоє, потім вісім осіб) була інстанцією при вирішенні судових справ, як цивільних, так і кримінальних. Вона могла самостійно розглядати судові справи навіть за відсутності закону, всупереч правилам давнього закону. Претор міг заміщати консула у випадку його відсутності, командувати військом.

Цезори, що обиралися на п”ять років, розподіляли громадян за майновим цензом по центуріях і трибах (з цим було пов”язане й оподаткування),складали списки сенаторів і тим самим могли відводити невигідних для них осіб.

Кожен римський громадянин, досягши 17-річного віку,зобов”язаний був служити в армії. Правда, пролетарії в армію не брались. З І ст. до н.е. в армію почали допускати і бідняків. З ІІ ст. до н.е. відбувається професіоналізація армії: солдати служили 16 років, одержуючи за це платню, а після закінчення служби їм надавали земельний наділ.

3. Монархія – принципат і домінат

У І ст. до н.е. усі протиріччя рабовласницького Риму загострюються, що загрожує існуванню римської держави. Наступає так званий період громадянської війни, відбуваються величезні повстання рабів. У середені панівної верхівки виникають серйозні протиріччя між інтересами великих землевласників і фінансової аристократії. Боротьба іде між трьома партіями: оптиматами (спадкова землевласницька аристократія), вершниками (торговці, лихварі, банкіри та ін) і популарами (представники інтересів міського і сільського плебсу – дрібних землевласників, ремісників). Усі ці обставини сприяли переходу Риму від республіки до монархії. Перехід цей відбувався поступово і ділився на дві частини: принципат і домінат.

Етап принципату називається так через титул особи, яка стояла на чолі Риму – принцепса. З точки зору організації державного механізму цей етап є перехідним від республіки до імперії. У руках принцепса поступово зосереджується необмежена влада, і одночасно з цим продовжують діяти республіканські установи, які перебувають у залежності від принцепса. У 82 р. до н.е. представник оптиматів Сулла був призначений диктатором з правом “написання законів для облаштування держави”. Отже, диктатору вперше було передано законодавчу владу. У 48р. до н.е. Цезаря було призначено диктатором і йому було передано також повноваження трибуна.

У 30р.до н.е. Октавіан став трибуном, у 28р. до н.е. одержав звання “принцепс сенату” – перший сенатор, а у 27р. до н.е. – звання imperium, а незабаром і ім”я Август (Август – той, хто збільшує, малось на увазі, юлага).

Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він обирався сенатомс, проте у подальтшому все залежало від армії.

Принцепс був головнокомандуючим армією, оголошував війну і укладав мир, управляв провінціями. Він мав право вето на розпорядження магістратів, виконував функції цензора, а також судді. Народні збори поступово втрачають будь-яке значення. Тільки в окремих випадках проекти законів, ухвалені сенатом, виносяться на центуріатні і трибутні збори, але голосування проводилось для форми і невдовзі його перестали застосовувати. Сенат зберігав деякі повноваження, але уже з ІІ ст. до н.е. його роль полягала у механічному затвердженні пропозицій прицепса. Магістрати обиралися сенатом із осіб, запропонованих принцепсом, і немали якогось впливу на хід державних справ. Функції консулів, наприклад, обмежувались головуванням у сенаті та виконанням особливих доручень. Основним джером права стає розпорядження принцепса.

У період імперії старі республіканські установи зникають. Управління державою зосереджується у руках декількох основних відомст, керівники яких призначаються імператором. Влада імператора є необмеженою і божественного походження. Йому належить законодавча влада. Він обирає собі найближчого помічника, який має титул цезаря. Він є спадкоємцем імператора. Найголовнішим після імператора органом, що розглядав найважливіші державні справи і готував законопроекти, була державна Рада при імператорі. Найважливішою посадовою особою була особа управителя імператорським двором.

Основними принципами організації місцевого правління була сувора централізація, велика кількість чиновників, відокремлення військової влади від інших влад.

Імперія розподілялась на дві префектури, префектури на діоцези, діоцези на провінції, а провінції на округи.

Суспільний лад Римської імперії характеризується розвитком великого землеволодіння, що почалося ще у період республіки. Велике землеволодіння набуло двох основиних форм: латифундії і сальтуси. Латифундії оброблялись з допомогою рабської праці, а сальтуси – орендарями.

Припинення з ІІст. Нових завойовницьких війн і невеликий природний приріст рабів привели до їх зменшення. Рабська праця стала дорожчою, а тому їх власники почали виділятирабам земельні наділи, обкладаючи їх оброками і різними повинностями. Такі ж наділи здавались і вільним селянам. І ті, і другі називались колонами. Колони зобов”язані були віддавати частину врожаю державі і вібдувати на її користь деякі повинності: ремонтувати дороги, мости, нести гужову повинність. Колони досить часто втікали, а тому їх поступово прикріплюють до землі,яку вони обробляють.

У ІІ – ІІІ ст.ст. було обмежено свавілля рабовласників. Їм було заборонено вбивати рабів, робити їх гладіаторами. Віддавати на роботу у рудники, вічно тримати у кайданах. Хоча за цивіним римським правом раб не міг мати власності, проте за природним правом він міг володіти і укладати різноманітні угоди.

Процес феодалізації, що розпочався у Римській імперії, не був завершений. Імперія не змогла чинити опір так званим “варварам”, що нападали на неї з півночі. У 476 р. варварський вождь Одоакр позбавив влади останнього римськогоімператора, який, за іронією долі, мав ім”я легендарного засновника Риму і зменшене ім”я засновника імперії – Ромула Августула.

Висновки

Значення римського права на сучасному етапі, зупинимося лише на головних міркуваннях: