Закон, виходячи з того, що неповнолітні не володіють здатністю до самостійних вольових дій, а також враховуючи те, що вони набувають зрілості, називає дві вікові категорії неповнолітніх і відповідно наділяє їх певним обсягом дієздатності: від 15 до 18 років і до 15 років.

Неповнолітні у віці від 15 до 18 років мають право укладати угоди лише за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників. Закон не вказує на форму такої згоди. Вона має за мету компенсувати недостатній життєвий досвід неповнолітнього, запобігти зловживанням з боку третіх осіб. У літературі висловлена думка про те, що угоди, які потребують суворо особистої участі, наприклад, складання заповіту, взагалі не можуть укладатися неповнолітніми ні самостійно, ні за згодою або дозволом батьків (усиновителів), піклувальників, опікунських органів [9, с. 93].

Разом з тим закон передбачає перелік цивільно-правових дій, які неповнолітні можуть учиняти самостійно. Згідно зі ст. 13 ЦК це дрібні побутові угоди, які сприяють задоволенню повсякденних побутових потреб неповнолітньої особи, наприклад, придбання продуктів харчування. Предмет такої угоди має відносно невелику вартість і відповідає фізичному, духовному та соціальному розвитку неповнолітнього. Саме поняття дрібної побутової угоди є оціночним і, у разі спору, суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, повинен кваліфікувати угоду як дрібну побутову.

Після досягнення неповнолітніми 15-річного віку, крім учинення дрібних побутових угод, вони досягають дещо більшого обсягу дієздатності. Зокрема, неповнолітні особи віком від 15 до 18 років мають право укладати угоди, пов'язані з розпорядженням своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією. Ці угоди не обмежуються за сумою і характером. За трудовим законодавством громадянин може бути суб'єктом трудових правовідносин з 15-річного віку, тому нелогічно було б обмежувати його у розпорядженні результатами своєї праці.

В обсяг дієздатності неповнолітніх осіб входять й інші дії: реалізація авторських (винахідницьких) прав, реалізація прав вкладників у банківські установи або прав членства у відповідних організаціях.

Неповнолітні у віці від 15 до 18 років несуть самостійну майнову відповідальність по угодах, які вони самостійно уклали, не виходячи за межі своєї дієздатності. Крім договірної відповідальності, вони несуть також відповідальність за заподіяння шкоди.

Неповнолітні, які не досягли 15-річного віку (малолітні), дієздатні лише частково. Враховуючи певну ступінь їх розвитку, закон надав їм можливість самостійного учинення лише деяких дій. Переважна більшість угод та інших дій від імені неповнолітніх віком до 15 років здійснюється їх батьками (усиновителями) або опікунами. Такі неповнолітні також неделіктоздатні, за заподіяну ними шкоду відповідають батьки (усиновителі) або опікуни.

Громадянин, що внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним. Для цього згідно ст. 258 ЦПК призначається судово-психіатрична експертиза. У такому разі усі угоди від імені недієздатного укладає його опікун (ст. 16 ЦК)

Обмеження у дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом (ч. 1 ст. 12 чинного ЦК). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати. Ст. 15 ЦК України визначає умови обмеження дієздатності громадян: 1) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; 2) як наслідок цього — тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім'ї.

3. Порядок і правові наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім і оголошення його померлим

Визнання громадянина безвісно відсутнім. Довготривала відсутність громадянина в місці проживання, якщо невідомо місце його перебування, небайдужа для організації і громадян, з якими він перебував у правових відносинах. Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена довготривалою відсутністю громадянина, і зазначені небажані наслідки для його майна, закон передбачає утворення особливого юридичного статусу для такого громадянина, а саме — визнання його безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов [13, с. 100-101]:

1) громадянин відсутній у місці його постійного проживання протягом року;

2) згідно зі ст. 18 діючого ЦК України громадянина в судовому порядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред'явленням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (ч.2 ст.18 діючого ЦК України);

3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо. Тому до розгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебування громадянина, місцем роботи, місцем народження і т. п. надсилаються запити про існуючі відомості про нього.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його правоздатності та дієздатності. Громадянин, що перебуває живим, не перестає бути суб'єктом права.

Рішення суду про визнання громадянина безвісно відсутнім є підставою для встановлення органом опіки та піклування опіки над його майном. Орган опіки