видачу дозволів на використання природних ресурсів та видачу лімітів на викиди і скиди забруднюючих речовин в навколишнє середовище;

обмеження, зупинення, припинення екологічно небезпечної діяльності.

Процесуально-правові заходи можуть включати в себе визначені в законодавчому порядку процедури та строки отримання екологічної інформації, а саме:

отримання відомостей про стан довкілля, його вплив на здоровя населення; про якість харчових продуктів і предметів побуту внаслідок контрольно-виконавчих та інших заходів (збір, обробка, збереження, аналіз); на їх підставі: прогнозування змін довкілля; розробка науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень; передача цих відомостей у порядку підлеглості вищому органу управління і контролю;

узагальнення одержаної інформації та визначення ступеня впливу екологічної обстановки та застосування забруднених харчових продуктів на здоров'я населення вищими органами управління і контролю;

обнародування (оприлюднення) екологічної інформації щомісячно, два рази на рік, раз на рік в залежності від регіону та правових форм екологічного інформування, а в разі виникнення аварій, катастроф, настання інших надзвичайних екологічних ситуацій-терміново(негайно, своєчасно, оперативно тощо).

З огляду на визначену в юридичній літературі систему засобів забезпечення здійснення екологічних прав громадян, [44, с. 51 – 52] спостерігається співпадання зазначених заходів. Тобто, гарантії здійснення екологічного інформування доцільно вважати гарантіями реалізації права громадян на екологічну інформацію, у чому спостерігається діалектичний зв'язок об'єктивного та суб'єктивного, загального та спеціального.

І, нарешті, гарантіями охорони (захисту) права на екологічну інформацію доцільно визнати засоби, які визначають закріплені в законодавстві види юридичної відповідальності (дисциплінарної, адміністративної, кримінальної, майнової) за порушення цього права, а також склади таких порушень, Такі заходи мають бути спрямовані на припинення порушення права, усунення перешкод для його здійснення, визнання або підтвердження права, відновлення порушеного права. За формами захисту це можуть бути судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові та адвокатські засоби.

Отже, класифікація гарантії реалізації права громадян на екологічну інформацію має важливе теоретичне та практичне значення, оскільки дає можливість визначити:

статус суб'єктів еколого-інформаційних відносин;

здійснення еколого-інформаційних прав і обов'язків виключно відповідно до вимог законодавства;

незаконність дій і актів, що обмежують право на екологічну інформацію;

заборону відносити екологічну інформацію до інформації з обмеженим доступом;

процедури в екологічному інформаційному забезпеченні;

засоби захисту (охорони) цього права.

Відповідно до вищезазначеного пропонується закріпити в законодавстві положення, згідно з якими право на екологічну інформацію забезпечується:

обов'язком органів державної влади та місцевого самоврядування інформувати про стан довкілля, його вплив на здоров'я населення, про якість харчових продуктів і предметів побуту;

створенням у спеціально уповноважених на те державних органах екологічних інформаційних служб або систем, запровадженням на їх основі Єдиної державної екологічної інформаційної системи, яка забезпечувала б у встановленому порядку поступ до такої інформації;

регулярним оприлюдненням поточної екологічної інформації шляхом опублікування її не менше, ніж раз на місяць, підготовкою екологічних інформаційних бюлетенів, збірників, доповідей;

вільним доступом громадян та інших суб'єктів до статистичних даних в галузі екології, архівних та інших фондів у цій сфері; обмеження доступу до такої інформації лише у випадках, визначених законодавством;

створенням механізму здійснення права на екологічну інформацію, який забезпечить максимально короткі строки надання такої інформації у випадках звернення особи з інформаційним запитом, але не пізніше, ніж через місяць; надання такої інформації безкоштовно, крім одержання на вимогу запитувача копій такої інформації; надання її у формі, яка визначається особою, що звертається із запитом, тобто у письмовій, звуковій, візуальній формі чи на електронних носіях інформації;

запровадженням стимулювання в галузі екологічного інформування;

здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про екологічну інформацію;

встановленням відповідальності за його порушення.

Розділ ІІІ. Відповідальність за порушення законодавства про екологічну інформацію.

Юридична відповідальність в галузі забезпечення права на екологічну інформацію – система правових засобів, що забезпечують виконання обов'язку в правоохоронних еколого-інформаційних відносинах в межах правових приписів екологічного, в тому числі еколого-інформаційного законодавства, а також правовим інститутом, який включає в себе сукупність юридичних норм, що закріплюють види, засоби і порядок застосування державою та її органами примусових заходів впливу на порушників еколого-правових норм.

Категорія юридичної відповідальності в еколого-правовому значенні розглядається в двох аспектах - активному (позитивному, перспективному) ретроспективному (негативному) [62, с. 144], тобто як правомірна еколого спрямована діяльність (вчинок) та неправомірна діяльність (бездіяльність), екологічне правопорушення [44, с. 187].

Відповідальність у галузі забезпечення права на екологічну інформацію урахуванням аналізу норм законодавства сформульована таким чином, що її те можна розглядати як в позитивному, так і в негативному аспектах.

У першу групу правових норм складають природоохоронні та антропоохоронні норми права, які визначають обов'язки та заборони в цій галузі. Так, прямою формою правових засад позитивної відповідальності в галузі забезпечення права н екологічну інформацію є норми, які безпосередньо визначають, що суб'єкти "несуть відповідальність" на них "покладається забезпечення інформацією" [30], "зобов'язані повідомляти про аварії і заходи...", "зобов'язані негайно інформувати про надзвичайні події і ситуації, що становлять загрозу здорові населення, санітарному та епідеміологічному благополуччю" [19], "зобов'язані своєчасно інформувати про виникнення аварійних забруднень" [2] тощо. Доцільно погодитись, що такі "норми, хоч і не визначаються найкращим способом юридичного оформлення позитивної відповідальності, проте мають чітко виражену правову природу" [52, с. 163]. Вони повною мірою свідчать про визначене в законодавстві коло зобов'язаних осіб у сфері забезпечення екологічної інформації та про те, що на цих осіб покладається позитивна відповідальність в межах наданих повноважень за повноту, своєчасність, достовірність, оперативність і законність надання екологічної інформації. Така відповідальність виступає як еколого-інформаційне відношення в межах якого суб'єкти цих відносин реалізують з високою мірою правосвідомості ініціативно і кваліфіковано покладені на