Отже, з прямим умислом діяння вчиняються лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим су-спільним відносинам, які охороняються кримінальним за-коном. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необережно або невинно.

Бажання настання злочинних наслідків - вольовий елемент визначає спрямованість, прагнення до мети (най-ближчої: смерті потерпілого - чи до віддаленої через про-міжні, наприклад, до вживання наркотичних речовин через їх використання).

Вирішальне значення для встановлення прямого умислу має психічне ставлення суб'єкта до злочинних наслідків своїх дій. Визначення вольового моменту умислу тільки з урахуванням психічного ставлення суб'єкта до своїх дій (чи бездії) недостатнє, бо будь-яка дія психічно здорової люди-ни усвідомлювана і бажана. Без урахування психічного ста-влення особи до суспільне небезпечних наслідків своїх дій неможливо нічого іншого встановити, крім лише однієї форми і виду вини - прямого умислу, бо не може бути вчи-неною дія без бажання її вчинити.

Як неможливо визначити форму та вид вини при заподі-янні тілесних ушкоджень без урахування психічного став-лення особи до настання цієї шкоди, так неможливо визна-чити форму та вид вини, наприклад, при наклепі, образі і т. ін., злочинах без врахування того, як ставився суб'єкт до сплюндрування честі і гідності потерпілого чи інших зло-чинних наслідків своїх дій. Нічого не змінюється від того, що деякі злочини можуть бути вчинені тільки за однією різновидністю вини. Наприклад, замах на вбивство може бути вчинений лише з прямим умислом. Але для того, щоб встановити який склад злочину є в діях особи, треба спочат-ку встановити вид і форму вини, тобто треба йти від вчине-ного злочину до його складу, а не навпаки.

Отже, встановленню складу злочину повинно передува-ти визначення виду і форми вини. Для цього необхідно під-дати аналізу не тільки психічне ставлення суб'єкта до своїх дій, але й, головним чином, його психічне ставлення до на-стання наслідків цих дій. Наприклад, автор коментарю до ст. 206 КК 1960 року, викриваючи суб'єктивну сторону ху-ліганства, вказує, що хуліган при вчиненні даного злочину, «в якому дії характеризуються грубим порушенням гро-мадського порядку і явною неповагою до суспільства, усві-домлює такий характер своїх дій і бажає так діяти» Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Ук-раїни- Київ, Юрінком, 1997-С. 756.. Немає сумніву, що хуліган бажає так діяти. А чи бажає він кожно-го разу заподіювати шкоду об'єкту посягання - громадсь-кому порядку? Чи, може, він ставиться до порушення гро-мадського порядку байдуже? Громадський порядок інтере-сує хулігана, мабуть, менше всього. Головна його мета - протиставити себе оточуючим, виявити до них свою знева-гу. Порушення громадського порядку може бути для нього байдужим наслідком його дій.

Отже, хуліган у багатьох випадках діє не з прямим, а з побічним умислом П. С. Матишевський правильно зазначає, що при хуліганстві до на-стання шкідливих наслідків вина особи може бути вираженою у формі умислу (прямого чи побічного) і у формі необережності.- Див.: Матишевский. Огветственность за преступления против общественной безопасности, общественного порядка и здоровья населення.- М: 1964.- С. 80.. Не можна виключити побічного умис-лу і при шпигунстві (ст. 114 КК), контрабанді (ст. 201 КК), приховуванні злочинів (ст. 396 КК) та інших злочинах, які мають «формальний» склад.

Згідно з законом (ст. 24 КК) межа між прямим і побіч-ним умислом полягає якраз у вольовій сфері психічної дія-льності: між бажанням (прямий умисел) і допущенням, не-бажанням (побічний умисел) настання суспільне небезпеч-них наслідків. Зрозуміло, що вольова сфера психічної дія-льності не вичерпується бажанням і небажанням. Між цими полюсами лежить велике поле, яке становить байдужість, необхідність, обов'язок та інші елементи психічного прояву волі людини. Але відповідно до закону вольовий момент прямого умислу включає лише бажання. Все інше у вольо-вій сфері закон відносить до вольового моменту побічного умислу. Бажання як вольовий момент прямого умислу є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінце-вою метою діяльності суб'єкта. Інше не дає можливості відрізнити дії героя при самопожертвуванні від вчинку са-могубця. Отже, з прямим умислом діяння чиниться лише тоді, коли злочинні наслідки (заподіяння шкоди об'єкту посягання) є метою злочинної дії (чи бездіяльності).

Практика визначення того, коли винна особа передбача-ла чи не передбачала настання злочинних наслідків, коли бажала чи не бажала їх настання, дуже суперечлива. У од-ній справі, наприклад, було встановлено і доказано, що винний ударив потерпілого ножем в груди, заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Смерть потерпілого не настала завдяки своєчас-ній медичній допомозі. Обласний суд визнав, що потерпі-лому з великою силою було нанесено удар ножем в життє-во важливий орган - серце, - і що такі ушкодження, як пра-вило, призводять до смерті, яка цього разу не настала з причин, не залежних від волі винного. Тобто винний вчи-нив замах на вбивство, бажаючи заподіяти потерпілому та-ку шкоду. Судова колегія Верховного Суду України не по-годилася з таким висновком і зазначила, що винний ударив потерпілого ножем в груди лише один раз, маючи змогу нанести ще удари, цього