Кримінальний кодекс РРСФР 1922 р. суттєво змінив підходи до кримінально-правової оцінки стадій та їх караності. Визначаючи вже відомі стадії вчинення злочину, КК РРСФР встановлював, що, за загальним правилом, готування до злочину не є караним. Воно тягнуло кримінальну відповідальність лише у випадках, коли ці дії утворювали склад іншого самостійного злочину.

Однак, таке становище проіснувало недовго, і вже в 1923 р. дії, що утворювали готування до злочину, стали караними, хоча, для справедливості, слід зазначити, що за їх скоєння передбачались найлегші види покарання — висилка, заборона займати ту чи іншу посаду або займатись тою чи іншою діяльністю або промислом.

«Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік» 1924 р. визначили основні підходи до відповідальності за вчинення діянь, які утворюють різні стадії вчинення злочину (ст.11). При цьому, однак, «Основні начала» не визначали ані поняття стадій, ані їх види.

КК РРСФР 1926 р. та КК УРСР 1927 р. вже детально регулювали як поняття стадій розвитку злочинної діяльності, так і караність діянь на кожній з них.

Так, КК УРСР (ст.ст. І5, 16) визначав види стадій та встановлював караність діянь, що утворювали кожну з них.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р. та КК України 1960 р. в якості стадій скоєння злочину визначали готування до злочину та замах на злочин (ст.17 КК України). При цьому поняття закінченого злочину нормативно не було врегульовано, а виводилось виключно теоретично. Питання про караність діянь, припинених на різних стадіях, законодавче не закріплювалось (хоча практика сама їх виробила ~ готування каралось більш м'яко, ніж замах, а замах – більш м'яко, ніж закінчений злочин).

Кримінальне законодавство України — КК від 05 квітня 2001 року - пішов набагато далі, як у закріпленні стадій, так і у визначенні караності діянь, що їх утворюють.

Ст. 13 КК України визначила поняття закінченого та незакінченого злочину, встановивши:

1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин».

Одночасно ст.16 та ст.68 ч.1 КК визначили основні підходи до караності діянь, зупинених на різних стадіях розвитку злочину.

Що ж слід розуміти під поняттям «стадії вчинення злочину?»

Стадії вчинення злочин - це етапи розвитку злочинного діяння, які різняться, між собою ступенем реалізації злочинного умислу і полягають у готуванні до злочину, замаху на його вчинення та виконанні закінченого злочину.

Таким чином, в основу диференціації покладено ступінь реалізації (виконання) винним злочинного умислу.

Це одночасно приводить до висновку, що стадії вчинення злочину мають місце виключно в умисних злочинах. І це загальна оцінка.

Стадії вчинення злочину неможливі при вчиненні злочинів з необережності, оскільки в цих випадках неможливе готування та замах на їх вчинення.

Для подальшого аналізу питання про стадії вчинення злочину необхідно з'ясувати їх наявність при вчиненні діянь, які характеризуються двома основними видами умислу — прямим та непрямим (опосередкованим).

Радянська теорія кримінального права не визнавала наявності стадій інакше як при вчиненні злочинів з прямим умислом. Це знайшло своє закріплення в роз'ясненні Пленуму Верховною Суду СРСР від 27 липня 1975 р. "Про судову практику в справах про умисне вбивство", п.5 якої, зокрема, зазначав: "по змісту ст.15 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік замах на вбивство можливий лише з прямим умислом, тобто коли дії винного свідчать про те, що він передбачав настання смерті, бажав цього, однак смертельний наслідок не настав в силу обставин, що не залежали від його волі Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть общая, - К., І985. – С. 222.. Така позиція суттєво обмежувала практику застосування кримінального закону і суперечила як кримінально-правовій, так і загальній логіці. Якщо стати на позицію Пленуму Верховного Суду СРСР, то треба прийти до висновку, що при вчиненні злочину з непрямим (опосередкованим) умислом винний не передбачає суспільне небезпечної шкоди, яка повинна виникнути внаслідок вчинення суспільне небезпечною діяння. Однак це суперечить загальному вченню про вину, її форми та види; ст.24 ч.3 КК України, яка закріплює, що: «непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання».

Таким чином, підводячи підсумок, слід зазначити, що стадії злочину можливі при вчиненні виключно злочинів з умисною формою вини незалежно від виду умислу, яким характеризується відповідне діяння.

При цьому, однак, слід зазначити, що не всі умисні злочини можуть містити стадії попередньої злочинної діяльності. Так, при вчиненні умисних злочинів, які характеризуються раптовим умислом, практично неможлива стадія готування до злочину.

У зв'язку з цим, не може існувати стадій при:

вчиненні злочинів при перевищенні меж необхідної оборони (ст.ст.118 і 124 КК);

вчиненні злочинів у стані фізіологічного афекту (ст.ст. 116, І23КК).

Важливим є питання про відповідальність за виявлення умислу.

Слід зазначити, що як теорія кримінального права, так і законодавча практика Російської імперії не визнавала можливості покарання за виявлення умислу, хоча окремими теоретиками і висловлювались погляди щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності при його виявленні Есіпов В.В. Цит. роб.- С.300 – 301..

Радянське кримінальне законодавство, загалом не визнаючи можливості притягнення до кримінальної відповідальності за виявлення злочинного умислу, на практиці