досить широко застосовувало це для вирішення питань реалізації політики сталінського тоталітаризму (див., н-д, ст.58-10 КК РРСФР 1926 р. і відповідні статті КК союзних республік «Контрреволіційна пропаганда і агітація», яка визнавала злочином «пропаганду или агитацию, содержащие призывы к свержению, подрыву или ослаблению Советской власти или к совершению отдельных контрреволюционных преступлений». Тобто злочином визнавалось діяння, яке не містило в собі жодних дій, які б були безпосередньо скеровані на досягнення вищевказаної мети. Ці дії містили виключно суб'єктивну оцінку існуючого суспільно-політичного ладу та пропозиції (заклики) до його зміни. Причому, як це витікає із змісту вказаної норми, ці заклики абсолютно не повинні були пов'язуватись із застосуванням насильства. Навіть пропозиція щодо здійснення цього мирним, конституційним шляхом утворювала склад закінченого злочину.
Так само поступило і керівництво Радянського Союзу в 70-х роках, запровадивши в КК України ст. 187-1 КК України "Поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад".
Звичайно, що така практика аж ніяк не може бути визнана демократичною.
Чинна кримінально-правова теорія і законодавча практика категорично заперечують можливості встановлення відповідальності за виявлення умислу. Право громадян на відповідний образ думок є суб'єктивним конституційним правом, закріпленим ст.34 Конституції України, яка базується на принципі, виробленому ще юристами Стародавнього Риму — "cogitationis poenam nemo patitur" (думки не караються) і визначає, що: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".
Цієї позиції дотримуються практично всі дослідники цього питання.
Однак у теорії кримінального права не існує єдності відносно правової оцінки діянь, визнаних КК в якості злочинів, які являють собою погрозу вчинити злочинні дії (погроза вбивством — ст. 129 КК; погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу – ст. 345 КК; погроза щодо державного чи громадського діяча — ст. 346 КК; погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов'язок — ст. 350 КК; погроза або насильство щодо судді народного засідателя чи присяжного — ст. 377 КК; погроза або насильство щодо захисника чи представника особи — ст. 398 КК; погроза щодо начальника — ст. 405 КК), а також щодо вчинення закликів вчинити злочин (н-д, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку — ст. 295 КК та ін.).
Однозначно, що погроза та заклик у будь-якому випадку являють собою виявлення умислу і, таким чином, встановлення кримінальної відповідальності за ці дії на перший погляд суперечить вищезазначеній позиції Конституції України та теорії кримінального права.
Однак це лише поверхневий погляд на проблему.
Що торкається погроз, то слід зауважити, що не кожна погроза (навіть з кола перерахованих вище) буде утворювати склад злочину, а лише та, яка є реальною, тобто здатною бути втіленою в життя. Про реальність погрози свідчать характеристики конкретних дій, якими виражена погроза, та дій, які її супроводжують; обстановка, в якій вона висловлена; характеристики особи, яка її висловлює, та ін. Не можуть бути визнані як реальна погроза ті чи інші слова, які висловлені особою, що перебуває в афектованому, стресовому стані при відсутності їх підкріплення іншими характеристиками.
У зв'язку з цим не може бути прийнятною позиція Верховного Суду України, яка висловлена в постанові № 8 від 26.06.92 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів», де зазначається:
«10. ...для кваліфікації дій винної особи за ст.189-2 КК (ст. 189-2 КК України 1960 р. в редакції Закону України від 2 жовтня 1996р. «Погроза працівникові правоохоронного органу» — П.Ф.) достатньо встановити лише факт погрози працівнику правоохоронного органу або його близьким родичам у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків.... На відміну від ст. 100 КК для кваліфікації дій за ст. 189-2 цього Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов'язковою» Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Харків. – 2000. – C. 217-238..
Зазначена позиція Верховного Суду України не була прийнята теорією кримінального нрава, і проявилась у тому, що автори «Науково-практичного коментаря Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 p.», розглядаючи всі випадки вчинення злочинів у формі погрози, вказують на необхідність її реальності Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001р. (коментар до ст. 345)-К., 2001. – С. 867..
Такий підхід до оцінки погрози як кримінально-караного виду виявлення умислу, який базується на наявності в ній суспільної небезпеки, є об'єктивним та виправданим.
У зв'язку з цим слід зробити висновок, що не будь-яке виявлення умислу є кримінально-караним, а лише те, яке є реальним, дійсним, а звідси і суспільне небезпечним.
Що торкається виявлення умислу, яке здійснено у формі закликів, то слід повністю погодитись з точкою зору П.С. Матишевського, який вказував, що «... вони є діями, спрямованими на схиляння (спеціальний вид підмовництва) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин» Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. К., Юрінком Інтер, 2001р..
Аналізуючи питання про наявність стадій вчинення злочину з точки зору характеристики об'єктивної сторони злочину, слід прийти до висновку, що вони за загальним правилом мають місце виключно при вчиненні злочинів шляхом дій. Це абсолютно зрозуміло, так як у злочинах, які вчиняються шляхом бездіяльності, не може існувати ані готування до злочину, ані замах на його вчинення. Звичайно, можна створити якусь уявну конструкцію, в якій би