чи місцевим органом державної виконавчої влади, виконавчим органом місцевого самоврядування. До кадрового резерву зараховується професійно підготовлені працівники, які успішно справляються з виконанням службових обов’язків, виявляють ініціативу, мають організаторські здібності, досвід роботи. На кожну посаду формується резерв у кількості не менше дві особи. Зарахування працівника до кадрового резерву проводиться за його згодою керівником відповідного органу виконавчої влади або виконавчого органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить державне підприємство, установи чи організації.
Керівники міністерств, інших центральних чи місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевого самоврядування проводять з працівниками, зарахованими до кадрового резерву, роботу згідно із затвердженими індивідуальними планами.[1;121]
Важливе значення для вирішення проблем комплектування органів виконавчої влади всіх рівнів висококваліфікованими кадрами, спроможними забезпечити економічний і соціальний розвиток держави, мають затверджені Указом Президента України Програма кадрового забезпечення державної служби та Програма роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій. Ці документи передбачають створення єдиної цілеспрямованої державної систем підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, керівників державних підприємств, установ, організацій. З цією метою формується мережа галузевих навчальних закладів із широкою міжгалузевою і регіональною кооперацією. Консультаційно-методичні функції у цій роботі покладені на Українську Академію державного управління при Президентові України та її філіали.
Законом про державну службу передбачені підстави припинення державної служби. Окрім загальних підстав, передбачених законодавством України про працю, державна служба припиняється у разі порушення умов реалізації права на державну службу, недотримання вимог пов’язаних з проходженням державної служби, досягнення державним службовцем граничного віку проходження служби, виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на державній службі, відмови від прийняття присяги або її порушення, неподання або подання неправдивих відомостей щодо доходів службовця тощо.
Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, окрім державних службовців патронатної служби. Рішення щодо припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо в суді.
Особи, винні у порушенні законодавства про державну службу , несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.
Розділ ІІ. Поняття, види та категорії державних службовців
Для розуміння сутності інституту державної служби важливо з’ясувати зміст таких понять, як “державна служба” і “державний службовець”. На жаль, досконалого визначення цих понять український законодавець поки що не винайшов. Чинне законодавство містить визначення, що допускають їх довільне тлумачення.[3; 281]
Як вже зазначалось в першому розділі визначень щодо поняття “державна служба” є досить багато. Тому в цей раз можна зупинитись лишень на одному. Отже, державна служба - сукупність таких складових: а) організаційна - система державних органів, на які Конституцією і законами України покладено повноваження щодо виконання завдань і функцій держави; б) процесуальна - правила і процедури, що встановлено законом для прийняття на службу, її проходження, її припинення; в) людська - корпус осіб, яким присвоюються ранги державних службовців.
Щодо терміну “службовець” то він є похідним від терміна “служба” і широко використовується в юридичній літературі. Загальноприйнято вважати, що службовці - це особи, які проходять якийсь певний вид служби (державної, громадської чи комунальної).[3;282]
Службовці виконують специфічні функції в межах суспільного поділу нефізичної праці. Слід розрізняти поняття “працівник” взагалі (будь-яка людина, що заробляє власною працею), “робітник” (працівник, який виконує фізичну працю), “службовець” (працівник, який виконує нефізичну працю).
У радянський період вважалося, що службовці - це працівники нефізичної і розумової праці, що отримують фіксовану заробітну плату. В той час у радянських кодексах про працю вживалися словосполучення “керівники, робітники і службовці”.
Враховуючи законодавчу невизначеність терміна “державний службовець”, та парманентні дискусії щодо визначення поняття “державна служба”, доводиться констатувати, що до цього часу єдиного підходу до розуміння поняття “державні службовці” в Україні не вироблено.
Застосовуються два основних підходи:
1) державний службовець в широкому розумінні - працівник, який здійснює на професійній основі у будь-якій державній установі, закладі, організації, підприємстві суспільно-корисну діяльність та одержує за таку працю заробітну плату;
2) державний службовець у вузькому розумінні - особа, яка перебуває на службі у держави на посаді, віднесеній до державної служби в державному органі або його апараті, з метою здійснення специфічного виду публічної суспільно-корисної діяльності - професійного державного управління або регулювання, за що одержує винагороду з коштів державного бюджету.
Державну службу слід розглядати як складову механізму державного адміністрування, тобто як форму організації діяльності державного апарату з метою безперервного й ефективного здійснення завдань та функцій держави у сферах державного управління і регулювання.
Державна служба відрізняється від усіх інших видів служби своєю публічністю, професійністю, постійністю та функціонуванням у сфері державного управління.
Зміст поняття “державний службовець” безпосередньо залежить від значення базового терміна “державна служба”, і тому, враховуючи суперечливість поглядів учених і практиків, варто продовжити дослідження з метою запропонувати їх більш аргументоване наукове тлумачення.[3;284]
Отже, державними службовцями є службові особи, які склали Присягу державного службовця України та проходять державну службу в державних органах (їх апаратах) за рахунок державних коштів з метою реалізації відповідної частини завдань та функцій держави.
Національне законодавство, використовуючи терміни “посадова особа” і “службова особа”, не містить єдиного підходу у визначенні їх співвідношення, що негативно позначається на практиці застосування відповідних норм. Цій проблемі сприяло прийняття Конституції України 1996 р., яка поряд із терміном “посадова особа” закріпила і термін “службова особа”.
З метою розв’язання суперечностей у законодавстві й подолання неузгодженостей в реалізації відповідних правових норм необхідним є глибоке дослідження змісту понять “посадова” і “службова