- посилити спрямування діяльності місцевих органів виконавчої влади на забезпечення реалізації прав і свобод громадян, становлення та розвитку місцевого самоврядування на основі чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади;

- подати на розгляд Верховної Ради України фінансово-економічне обґрунтування щодо законопроекту про Програму державної підтримки і розвитку місцевого самоврядування;

- розробити та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до законів України "Про місцеві державні адміністрації" та "Про місцеве самоврядування в Україні";

- прискорити розробку та подання на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, активізувати роботу щодо підготовки проектів актів законодавства, спрямованих на врегулювання діяльності органів виконавчої влади;

- проаналізувати структуру та чисельність штатів центральних і місцевих органів виконавчої влади та вжити заходів щодо їх оптимізації;

- посилити контроль за реалізацією положень Указу Президента України від 11 лютого 2000 року N 207/2000 ( 207/2000 ) "Про вдосконалення діяльності державних органів, роботи державних службовців та підвищення ефективності використання бюджетних коштів".

Реформування державної служби України обумовилося в принциповому плані значущими завданнями та функціями державної служби Зміни у законодавстві про державну службу обумовлені, в свою чергу низкою нових державних завдань, реформою державного управління, створенням нових конституційно-правових ідей реформуванням політичної та економічної систем.

Розвиток державної служби в Україні за останні п’ять років був пов’язаний передусім з новим державним будівництвом, із встановленням принципу багатопартійності, розподілом державної влади, нарешті, – із змінами конституційно-правових засад. Необхідність створення нової державної служби зумовлюється не тільки прийняттям нової Конституції, а й всією законотворчою роботою.

Реформування державної служби постійно супроводжувались державно-правовими змінами в різних країнах у різні часи. В Україні такі зміни були уособлені тими шляхами, якими пішов наш законодавець. При реформуванні державної служби він обмежився фактично тільки системою виконавчої влади. Такий підхід вважався найбільш привабливим і реалістичним. Проте він має недоліки, оскільки державну службу не можна відокремити від інших видів діяльності та інших соціально-правових інститутів. Це призвело до того, що після прийняття Закону України „Про державну службу” необхідно було уточнювати межі державної служби, типологію посад державних службовців та інші основні поняття [33].

Зараз стоїть питання створення принципово нової державної служби, яка ґрунтується на нормах як публічного, так і приватного права. Право державної служби має будуватися виходячи з існування двох типів державних службовців. Статус особливої категорії публічних службовців – чиновників, або професійних державних службовців (до їх числа входять і ті, хто здійснює адміністративні й спеціальні повноваження) зумовлений сутністю держави, її конституційною структурою та завданнями. Правовідносини в цьому випадку мають оформлюватися на рівні державно-правових установлень і будуватися на принципі однобічного регулювання компетентними державними органами, встановленими Конституцією України. Реалізація вказаних правовідносин відбувається шляхом видання органом державної влади адміністративного акту, в якому для визнання його дійсним необхідно зважати також на згоду особи, яка призначається на посаду [8, с.166].

Засади правового статусу чиновників мають встановлюватися законом. В основу класифікації посад має бути покладений насамперед рівень освіти, враховуватися також кваліфікація державного службовця, час роботи на державній службі, вік службовця.

Правовий статус „простих” державних службовців та технічного персоналу „працівників” регулюється нормами приватного права, зокрема приватноправовою угодою.

Суттєвим для правового реформування державної служби є питання врегулювання правового статусу так званих „політичних діячів”, а також осіб, які займають посади політичних державних службовців, або інакше – „політико-організаційні посади”. Правовий статус цих осіб має бути детально регламентовано в окремих законодавчих актах.

Головне, що слід зробити у правовому забезпеченні вказаного напрямку реформування державної служби це:

а) у майбутньому внести зміни та доповнення до конституційно-правого регулювання відносин у сфері державної служби. Конституція має закріпити положення про інститут професійних державних службовців (чиновників) як такий, що базується на принципах компетентності, здібності службовців виконувати покладені ті них функції, відданості службовому обов’язку і покликані забезпечувати стабільне публічно-правове управління.

Доцільно, було б на конституційному рівні закріпити обв’язок державних службовців обрати одну посаду у випадку суміщення посади і обрання в представницькі органи державної влади, оскільки перебування на державній службі несумісне з отриманням політичного мандату. Тобто на час виконання обов’язків в органах законодавчої влади припиняються права й обов’язки за місцем попередньої роботи на державній службі.

Конституційною нормою має бути також заборонений добір кадрів для державної служби за їх політичними поглядами. Єдиним критерієм для добору кадрів є ступінь відповідності претендента вимогам посади, тобто певної освіти, кваліфікації, стажу [2, с.4];

б) процесуальне і нормативне розмежування публічно-правових відносин у сфері державної служби та трудових відносин, які виникають у тій же сфері між працедавцем і найманим працівником.

Правовими засадами державної служби України за результатами проведення реформи, окрім Конституції, будуть виступати наступні джерела:

1. Узагальнюючий Закон України „Про основні засади державної служби”. Він має включати загальні положення, вичерпну класифікацію державних службовців, організацію керівництва державною службою тощо. Положення цього Закону матимуть безпосередню дію та загальне значения.

2. Правові джерела для окремих груп державних службовців, якими встановлюються специфічні положення щодо правового статусу деяких груп державних службовців. Наприклад, закони про міліцію, митницю, службу безпеки, а також закони, які встановлюють статус працівників вищої школи, вчителів, медичних працівників тощо.

3. Правові джерела, що стосуються оплати службової діяльності державних службовців. Це мас бути закон про посадові оклади державних службовців, яким регулюватиметься оплата праці, будуть встановлюватись посадові