Прискіпливий аналіз конституційних положень не залишає сумнівів у тому, що за умов існуючої в Україні форми державного правління змішаного типу (президентсько-парламентської) потрібне деяке уточнення в бік, так би мовити, «пом’якшення» передбачуваного Концепцією становища Кабінету Міністрів. Необхідність в цьому пов’язана – знову ж таки – зі згадуваним «дуалізмом» виконавчої влади.

3. Зокрема, певному коригуванню підлягає завдання законодавчого визначення серед основоположних напрямів діяльності уряду такого, як «вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави» [28, с.23]. За логікою Конституції України, зазначений курс має вироблятися відповідно до «засад внутрішньої і зовнішньої політики», визначення яких покладено на Верховну Раду України (п. 5 ст. 85). Офіційне закріплення даного курсу має здійснюватись у формі Програми діяльності Кабінету Міністрів, яка потребує схвалення Верховної Ради (частина четверта ст. 114).

На жаль, у реальній практиці зазначена логіка не спрацьовує. І не стільки через те, що Верховна Рада не виконує покладеної на неї функції «визначення засад» державної політики України, хоча більше жодному іншому суб’єктові Конституція України прямо не надає права розробляти (формувати, визначати) державну політику. Суттєвішу причину слід вбачати в тому, що програми діяльності уряду де-факто так і не набули значення розрахованого на більш-менш тривалу перспективу політико-стратегічного документа, а перетворились на вимушений засіб одержання урядом від парламенту гарантії на своєрідну «політичну недоторканність» протягом одного року – згідно з частиною другою ст. 87 Конституції.

Поступово в Україні склалася практика, коли, за умов фактичної відсутності (принаймні з 1993 р.) унормованого офіційним актом парламенту визначення «засад» державної політики, політичний курс уряду ґрунтується на посланнях Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Видається зрозумілим, що цими посланнями не може бути повністю компенсовано відсутність легітимного джерела визначення державної політики, позаяк Президент конституційне не наділений такою функцією. Невипадково, що ці послання навіть не обговорюються парламентом, а тільки заслуховуються (п. 8 ст. 85 Конституції України). Та й сам Кабінет Міністрів Конституцією також не зобов’язаний спрямовувати власну програму діяльності на виконання положень послань Президента. Адже вони не мають форми «актів» Президента, котрими – і виключно ними – як уже згадувалось вище, уряд повинен керуватися у своїй діяльності.

Так чи інакше, але за наведених умов, що склалися фактично, уряд цілком природно вимушений при виробленні стратегічного курсу виконавчої влади виходити з політичного курсу Президента, а відтак – перетворився на звичайного виконавця його політики, тоді як Концепцією передбачено завдання, щоб уряд, ґрунтуючись на визначених парламентом «засадах» внутрішньої і зовнішньої політики України, самостійно розробляв напрями реалізації зазначеної політики (що, по суті, і є виробленням стратегічного курсу виконавчої влади щодо її здійснення) і спрямовував діяльність усіх підлеглих органів на забезпечення ефективності її реалізації. Певною спробою утвердження подібного ставлення до ролі уряду можна було б вважати положення ст. 9 Указу Президента України «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29.05.2001 р. про те, що «міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення... державної політики». Однак і тут не досягнуто належної послідовності, оскільки вище у тій самій статті зазначено, що робота Кабінету Міністрів спрямовується тільки на «забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави...» [35, с.316].

В той же час варто наголосити на тому, що, навіть якщо б не було жодних відхилень від послідовного втілення наведених положень Конституції України, Кабінет Міністрів не уповноважений, як уявляється, у повному обсязі формувати державну політику, в тому числі в частині власне виконавчої влади. Адже її (влади) «дуалізм» виявляється у тому, що ця функція поділена між Президентом і урядом.

Запобіганню можливим колізіям, суперечкам та іншим непорозумінням у практиці співвідношення повноважень і діяльності обох цих суб’єктів, що беруть участь у реалізації виконавчої влади у сферах зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони держави, мав би, як уявляється, слугувати спеціальний Закон про засади державного управління у зазначених сферах Цей Закон повинен би мати переважно компетенційний характер (тобто стосуватись головним чином завдань, функцій і повноважень) Разом з тим він міг би містити процедури взаємостосунків відповідних суб’єктів, які доповнювали б аналогічні положення майбутніх законів про Кабінет Міністрів та про центральні органи виконавчої влади України.

4 Певного додаткового тлумачення вимагає завдання щодо законодавчого запровадження принципу, за яким у системі органів виконавчої влади «не може бути органів, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду» [30, с.224]. Хоча цей принцип цілком закономірно має підтверджувати статус Кабінету Міністрів як «вищого органу в системі органів виконавчої влади», проте при запровадженні даного принципу мають враховуватись деякі особливості його реалізації.

В окремих випадках Конституція допускає, що стосовно системи органів виконавчої влади переважаючий вплив може належати не урядові, а Президентові України Саме тому,