Інша особливість реалізації розглядуваного принципу полягає в тому, що згідно з Конституцією ті органи виконавчої влади, що функціонують у сферах зовнішньополітичної діяльності національної безпеки і оборони держави можуть перебувати у безпосередньому віданні Президента України Адже, як уже згадувалось, саме на Президента Конституція України покладає керівництво цими трьома сферами державної політики. В той же час зазначена особливість підтверджує безпідставність передачі у відання Президента будь-яких інших органів виконавчої влади, оскільки це означало б покладання на нього додаткових – порівняно з визначеними Конституцією – прав і обов’язків (повноважень), чого Конституція України (п 31 частини першої ст. 106) не допускає.

5 Заслуговує на увагу вплив відповідних конституційних положень на запровадження передбаченого Концепцією нового підходу до визначення складу центральних органів виконавчої влади (далі – ЦОВВ) шляхом розмежування у ньому кількох видів (груп) ЦОВВ 1) міністерств, 2) державних комітетів, 3) ЦОВВ із спеціальним статусом [4, с.11]. Нагадаємо, що Конституція України не дає чіткої відповіді стосовно видового складу ЦОВВ, використовуючи у кількох випадках загальне формулювання «міністерства та Інші центральні органи виконавчої влади» (частина п’ята ст. 114, частина третя ст. 117 Конституції України).

При цьому в Конституції, як і в поточному законодавстві, не визначено, а серед фахівців не має однозначного тлумачення питання, чому за сучасних умов згадані органи виконавчої влади мають саме назву «центральні». Слід вважати, що існування назви «центральні органи виконавчої влади» зумовлено встановленою Конституцією України трирівневою моделлю системи органів виконавчої влади, що об’єднує рівень (1) вищого органу у системі органів виконавчої влади, рівень (2) центральних і рівень (3) місцевих органів виконавчої влади.

У контексті Конституції центральні органи виконавчої влади є безпосередньо підвідомчими урядові органами, тобто органами нижчого (щодо уряду) щабля, які забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя урядової політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом України і Кабінетом Міністрів.

З огляду на наведене, перша вагома проблема полягає в тому, що не на всі види ЦОВВ однаковою мірою можуть бути поширені зазначені ознаки. Зокрема, це стосується міністерств.

Міністерства – це не звичайний різновид ЦОВВ, а особливі органи, які суттєво відрізняються від інших груп ЦОВВ. Найпринциповіша відмінність міністерств полягає в тому, що лише їх керівники – міністри – є членами Кабінету Міністрів. Відтак, міністерства виступають своєрідним «продовженням уряду» і повинні займатися головним чином розробленням і організацією впровадження політики, що і є пріоритетним завданням будь-якого уряду. Іншими словами, міністерства не мали б входити до однієї структурної ланки – «центральні органи виконавчої влади» – нарівні з державними комітетами та ЦОВВ зі спеціальним статусом. Наприклад, немає підстав говорити про безумовну підлеглість міністерств урядові, оскільки за Указом Президента України «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29.05.2001 р. (ст. 9) рішення Кабінету Міністрів з певної частини питань взагалі не може бути прийнято, якщо відповідний міністр не дає на це згоди. Отже, в усталеному розумінні сам інститут прямої підлеглості між Кабінетом Міністрів і міністерствами як ланками різних рівнів втрачає юридичний сенс [2, с.7].

Тим не менше об’єктивній потребі «зближення» уряду і міністерств заважає згадане вище конституційне формулювання, котре недвозначно поєднує в одній структурній ланці ЦОВВ міністерства з іншими видами центральних органів. Тому ще одним актуальним завданням адміністративної реформи слід вважати утвердження законодавчим шляхом – можливо, навіть у спеціальному Законі «Про міністрів і міністерства» – особливого місця і ролі міністерств порівняно з ЦОВВ. Зокрема, обов’язково мають бути закріплені положення про те, що:

а) виключно між міністерствами мають бути розподілені всі напрями державної політики уряду – оскільки лише міністерства (в особі міністрів) безпосередньо беруть участь у її формуванні і розподілі по відповідних секторах державного управління;

б) лише міністерствам мало б бути надане право видавати нормативно-правові акти загальнообов’язкового значення, що стосуються реалізації прав і свобод громадян, – з метою мінімізації можливостей обмеження цих прав і свобод відомчими актами;

в) лише міністерства повинні мати у своєму віданні (включаючи пряме підпорядкування) будь-які ЦОВВ або урядові органи державного управління – оскільки всі ці органи мають бути розподілені по відповідних секторах державного управління, що мають очолюватись міністрами;

г) лише в міністерствах посади їх керівників – міністрів можуть бути визнані політичними і відмежовані від адміністративних посад керівників апарату міністерств – для того щоб зміна політичних курсів або конкретно міністрів не порушувала стабільності роботи органів держави і не супроводжувалась зміщенням професійних управлінських кадрів.

Друга серйозна проблема породжується існуванням специфічної групи ЦОВВ – зі спеціальним статусом. Як відомо, концептуальним підґрунтям утворення такого виду ЦОВВ став визначений Конституцією України особливий порядок призначення на посади та звільнення з посад керівників Антимонопольного комітету, Фонду державного майна і Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п. 24 частини першої ст. 85, п. 14 частини першої ст. 106).

Але останнім часом створення ЦОВВ зі спеціальним статусом набуло неконтрольованого характеру. Наприклад, на