Зараз стоїть питання створення принципово нової державної служби, яка ґрунтується на нормах як публічного, так і приватного права. Право державної служби має будуватися виходячи з існування двох типів державних службовців. Статус особливої категорії публічних службовців – чиновників, або професійних державних службовців (до їх числа входять і ті, хто здійснює адміністративні й спеціальні повноваження) зумовлений сутністю держави, її конституційною структурою та завданнями. Правовідносини в цьому випадку мають оформлюватися на рівні державно-правових установлень і будуватися на принципі однобічного регулювання компетентними державними органами, встановленими Конституцією України. Реалізація вказаних правовідносин відбувається шляхом видання органом державної влади адміністративного акту, в якому для визнання його дійсним необхідно зважати також на згоду особи, яка призначається на посаду [5, с. 166].

Засади правового статусу чиновників мають встановлюватися законом. В основу класифікації посад має бути покладений насамперед рівень освіти, враховуватися також кваліфікація державного службовця, час роботи на державній службі, вік службовця.

Правовий статус „простих” державних службовців та технічного персоналу „працівників” регулюється нормами приватного права, зокрема приватноправовою угодою.

Суттєвим для правового реформування державної служби є питання врегулювання правового статусу так званих „політичних діячів”, а також осіб, які займають посади політичних державних службовців, або інакше – „політико-організаційні посади”. Правовий статус цих осіб має бути детально регламентовано в окремих законодавчих актах.

Головне, що слід зробити у правовому забезпеченні вказаного напрямку реформування державної служби це:

а) у майбутньому внести зміни та доповнення до конституційно-правого регулювання відносин у сфері державної служби. Конституція має закріпити положення про інститут професійних державних службовців (чиновників) як такий, що базується на принципах компетентності, здібності службовців виконувати покладені ті них функції, відданості службовому обов’язку і покликані забезпечувати стабільне публічно-правове управління.

Доцільно, було б на конституційному рівні закріпити обв’язок державних службовців обрати одну посаду у випадку суміщення посади і обрання в представницькі органи державної влади, оскільки перебування на державній службі несумісне з отриманням політичного мандату. Тобто на час виконання обов’язків в органах законодавчої влади припиняються права й обов’язки за місцем попередньої роботи на державній службі.

Конституційною нормою має бути також заборонений добір кадрів для державної служби за їх політичними поглядами. Єдиним критерієм для добору кадрів є ступінь відповідності претендента вимогам посади, тобто певної освіти, кваліфікації, стажу [7, с. 36];

б) процесуальне і нормативне розмежування публічно-правових відносин у сфері державної служби та трудових відносин, які виникають у тій же сфері між працедавцем і найманим працівником.

4. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА В СФЕРІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

На сьогоднішній день виконавча влада є відносно самостійною гілкою єдиної державної влади в Україні – атрибутом державно-владного механізму, побудованого за принципом розподілу влади та її здійснення поряд із законодавчою та судовою, тісно з ними взаємодіючи.

На підставі аналізу норм Конституції України можна стверджувати, що органи виконавчої влади відрізняються від інших державних органів, по-перше, предметом і сферою діяльності. Вони не приймають закони, як Верховна Рада, а забезпечують управління економікою усієї країни, вирішення всіх управлінських справ. Виконавчою владою охоплюються майже всі сфери суспільного життя: соціальна, економічна, бюджетно-фінансова, культурна, сфера забезпечення прав і свобод людини та громадянина, обороноздатності та національної безпеки України тощо. Масштаби функціонування виконавчої влади є найбільш широкими в державі. В.Колпаков зазначає, що до сфери її безпосереднього управляння належать величезні правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні та інші ресурси. Виконавча влада спирається на значну територію та контингенти людей, збройні сили, спеціалізовані примусові установи. Іншими словами, у ній сконцентрована фактична державна міць [19, с. 211].

По-друге, виконавча влада від інших гілок влади відрізняється своїм призначенням, змістом діяльності. Організовувати реалізацію прийнятих законів – основний обов’язок, що покладається на органи виконавчої влади. Виконавча влада становить широку сукупність державних органів та установ, які здійснюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни [2, с. 10]. Для виконавчої влади виконання рішень законодавчого органу становить зміст її діяльності.

По-третє, виконавча влада здійснюється системою спеціально створюваних суб’єктів – органами виконавчої влади різних рівнів, наділених виконавчою компетенцією, що не притаманна органам законодавчої та судової гілок влади. Органи державної виконавчої влади – це первинні елементи апарату державного управління, які створюються державою для здійснення від її імені завдань і функцій державної виконавчої влади [10, с. 101].

Органи виконавчої влади діють самостійно в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією та законами України. Система цих органів побудована в ієрархічному порядку, при якому органи нижчестоящих рівнів підпорядковані вищестоящим.

Органи виконавчої влади мають державно-владні повноваження, без яких «орган держави втратив би свою специфіку, не зміг би виконувати покладені на нього завдання, забезпечити своє призначення у механізмі держави» [14, с. 35]. Обсяг і характер їх повноважень залежать від місця даного органу в системі органів виконавчої влади. Сьогодні ще недостатньо врегульований правовий статус органів виконавчої влади, їх місце, значення та завдання у системі влади. Потребує