Нині поширилася думка про багатоплановість категорії власності, її прихильники вважають, що власність, крім економічного і юридичного змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний, політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.). [11, с. 7] Таке нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним у сучасних умовах реформування відносин власності. Тому ця проблема вимагає спеціального наукового дослідження.

Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями "господаря" (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке "панування" над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплено певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх індивідів суспільства, як власників, так і невласників.

Як уже зазначалося, виробничі відносини, у тому числі відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини являють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які у своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин. Отже, майнові відносини, як реально існуюча форма виявлення та реалізації виробничих відносин, формуються внаслідок вольових актів людей та їх колективів, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують належність матеріальних благ власникам, другі — перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.[15, c. 275 – 278]

3.2. Особисті немайнові відносини та їх ознаки.

Предмет регулювання кожної галузі права становить певна сукупність єдиних за своєю сутністю суспільних відносин. Що стосується предмета цивільного права, то ця сукупність становить відносини майнові та немайнові. Правова регламентація як перших, так і других зазнала останніми роками істотних змін. Однак було б помилкою вважати, що право створює суспільні відносини. Особисті немайнові відносини виникали і реально існували в суспільстві незалежно від ступеня і характеру їх правової врегульованості.

Відома ст. 1 ЦК УРСР 1963 р. вказує відповідно до Основ цивільного законодавства Союзу РСР, які діяли до 1991 р., що у випадках, передбачених законом, кодекс регулює також інші особисті немайнові відносини. Іншими словами, виходячи зі змісту названої статті цивільне право регулює по суті три види суспільних відносин: майнові; особисті немайнові, пов'язані з майновими; особисті немайнові, не пов'язані з майновими. Нині особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, зводяться до норми ст. 7 ЦК РСР.

Поява ст. 7 в Цивільному кодексі УРСР обумовлюється тим, що по-перше, ця стаття не могла бути віднесена до жодної із спеціальних галузей права у зв'язку з відсутністю специфічних для цих галузей ознак; по-друге, поява цивільного права відбувалася на грунті приватного права, яке охоплювало всі випадки захисту інтересів особистості, що існували на тому чи іншому етапі розвитку цього права; по-третє, адміністративно — правовий і кримінальний правовий захист, що існував раніше, не міг забезпечити охорону інтересів особистості всебічно та ефективно.

Між тим поява цих статей спричинила дискусію щодо взаємозв'язку цивільного права та особистих немайнових відносин. Проблема галузевої належності особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, давала підстави для дискусії протягом не одного десятка років.

В юридичній літературі висловлювалися різні думки з приводу можливості і необхідності включення особистих немайнових відносин до предмета цивільного права.

В теорії права існували принаймні дві точки зору на предмет цивільно-правового регулювання відносин з приводу нематеріальних благ і пов'язаних з ними особистих немайнових прав. На думку однієї групи вчених, цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права. На переконання інших, правове регулювання та охорона прав не можуть протиставлятися, оскільки регулювання означає охорону прав, а їх охорона здійснюється шляхом регулювання відповідних відносин. [8, c. 205] Останніми роками переважає думка про те, що цивільне право як регулює, так і охороняє нематеріальні блага. [7, c. 32 – 33]

На думку О. С. Йоффе, цивільне право повинно регулювати тільки першу групу особистих немайнових відносин, тобто тих особистих