Обсяг повноважень державного підприємства та державної установи щодо державного майна у будь-якому разі має бути тією чи іншою мірою меншим ніж у держави-власника, адже встановлення державному підприємству (установі) обсягу повноважень, адекватного обсягу повноважень, належних державі як власнику, фактично означало б втрату державою контролю за своєю власністю, а можливо і втрату самого права власності на ввірене підприємству (установі) майно. Водночас державні юридичні особи не змогли б здійснювати підприємницьку та іншу діяльність, не маючи певної майнової самостійності, адже відповідно до ст. 23 ЦК УРСР юридичними особами визнаються організації, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді. Тому інститут оперативного управління якраз і покликаний забезпечити державним юридичним особам необхідну відокремленість майна, а відтак і їх достатню цивільну правоздатність. Наявність достатньої майнової самостійності є обов'язковою умовою здійснення підприємницької діяльності будь-яким суб'єктом підприємництва [51, c. 3-6]. Майнова самостійність необхідна також і тим юридичним особам, які безпосередньо не є суб'єктами підприємництва, а вступають у цивільно-правові відносини для забезпечення виконання соціально-культурних, управлінських та інших завдань (наприклад, навчальним закладам, лікувальним установам, міністерствам та іншим державним відомствам). Оскільки у державних підприємств як суб'єктів підприємництва та у державних установ, діяльність яких не е підприємницькою, статутні цілі і завдання різні, то держава відповідно встановлює їм різний правовий і майновий статус та різний обсяг майнових повноважень.

У юридичній літературі виділяли дві основні форми правового режиму майна суб'єктів підприємництва, які забезпечують підприємницьку діяльність, а саме: право власності і обмежені права на чуже майно (оренда майна, повне господарське відання і за певних умов право оперативного управління) [52, c. 3-6]. Нині в Україні формуються й інші форми правового режиму майна, на основі якого суб'єкти підприємництва здійснюють свою статутну діяльність. Насамперед йдеться про використання майна на підставі довірчого управління.

Державні юридичні особи здійснюють підприємницьку діяльність набуваючи, як правило, організаційно-правові форми підприємництва того чи іншого виду.

У юридичній літературі управлінські відносини, що виникають з приводу державної власності, відносять до адміністративно-правових [53, c. 54-55]. На наш погляд, рішення міністерства чи іншого органу виконавчої влади про створення державного підприємства не можна визнати однозначно адміністративно-правовим актом. За своєю формою таке рішення, викладене у наказі міністерства чи іншого органу виконавчої влади, дійсно містить зовнішні ознаки адміністративного акта. Однак по своїй суті це рішення є ні чим іншим, як волевиявленням держави на здійснення правомочностей власника через уповноважені органи шляхом створення господарюючого суб'єкта з правами юридичної особи. На користь цього висновку свідчить і той факт, що треба було б застосовувати аналогічний підхід і до тих рішень про створення підприємства, які приймаються недержавною юридичною особою (власником) або на підставі установчого договору кількох власників. Проте у цих випадках рішення про створення підприємства є звичайним способом здійснення правомочностей власника, тобто за своїм юридичним змістом це рішення буде цивільно-правовим актом.

Чинне законодавство проголошує принцип рівних умов для розвитку усіх форм власності та їх захисту. Водночас чинне законодавство і нині іноді встановлює певні переваги для підприємств, заснованих повністю або частково на державній власності. Так, Верховна Рада України 29 листопада 2001 р. прийняла Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", ст. 1 якого передбачено встановити мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Тобто така норма застосовується не до усіх підприємств, які в тій чи іншій організаційно-правовій формі функціонують в Україні, а лише до тих, які повністю або частково засновані на державній власності [8].

За державними казенними підприємствами майно закріплюється на праві оперативного управління.

Положення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" фактично звільняють певну категорію юридичних осіб, які є також суб'єктами підприємницької діяльності, від майнової відповідальності та позбавляють водночас інших суб'єктів правовідносин, у тому числі громадян, права на захист своїх порушених прав. Державні підприємства та господарські товариства, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, є лише одним із видів підприємств в Україні.

Цілком очевидним є той факт, що встановлення мораторію (заборони) на примусову реалізацію майна, безпосередньо пов'язане з заснуванням юридичної особи у формі державного підприємства та господарського товариства повністю або частково на державній формі власності, крім якої в Україні також існують приватна, колективна (власність юридичних осіб) та комунальна форми власності. Тобто майно підприємств, заснованих на цих формах власності підлягає примусовій реалізації за допущені порушення на загальних засадах у встановленому законом порядку. Звертається стягнення також на майно фізичних осіб (громадян) за їх особистими зобов'язаннями. Отже, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено нерівні умови захисту порушених прав окремих категорій суб'єктів правовідносин, звільнено підприємства, засновані повністю або частково на державній власності, від виконання майнових зобов'язань на користь уповноважених осіб, у тому числі потерпілих внаслідок неправомірної діяльності цих підприємств, шляхом