Необхідно відзначити надмірну нормативну зарегульованість діяльності соціалістичних державних підприємств (об'єднань) та установ. Особливо велику роль у регулюванні їх діяльності відігравали Основи цивільного законодавства, цивільні кодекси і Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 p., Положення про виробниче об'єднання (комбінат), затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 27 березня 1974 р., та інші нормативні акти.

Визначальними тут стали норми ст. 22 Основ та ст. 91 ЦК УРСР, згідно з якими порядок передачі державних підприємств, будівель, споруд, устаткування та іншого майна, віднесеного до основних засобів державних підприємств, іншим державним організаціям, а також колгоспам та іншим кооперативним і громадським організаціям повинен був визначатися законодавством СРСР і УРСР. При цьому державні підприємства, будівлі і споруди могли передаватися від однієї державної організації до іншої безоплатно. Така передача здійснювалася в порядку, що визначався постановою ЦВК і РНК СРСР "Про передачу державних підприємств, будівель і споруд" від 29 квітня 1935 p., постановою РНК СРСР "Про порядок передачі державних підприємств, будівель і споруд" від 15 лютого 1936 p., Положенням про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будівель і споруд, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 р.

Особливістю цих та інших нормативних актів радянського періоду було те, що вони:

а) надавали право приймати рішення про передачу майна відповідним органам державного управління;

б) передбачали прийняття рішення про передачу майна на підставі адміністративних актів без згоди на це самих підприємств;

в) не передбачали можливості судового оскарження таких рішень.

Спеціальний порядок встановлювався також щодо розпорядження державними підприємствами устаткуванням та іншим майном, що належало до основних засобів, яке було зайвим чи невикористовуваним. Відповідно до Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство таке майно могло бути продане на розсуд самого державного підприємства іншим підприємствам і організаціям лише за умови відмови вищестоящого органу від перерозподілу лишків або у разі неодержання від нього відповіді протягом одного місяця після надіслання повідомлення про наявність лишків.

Обмеженою була також правомочність державних організацій з розпорядження оборотними засобами і продукцією. Вони могли розпоряджатися сировиною, паливом, матеріалами, напівфабрикатами, готовою продукцією, грошовими та оборотними засобами відповідно до цільових призначень цих засобів і згідно з затвердженим планом (ст. 92. ЦК УРСР у первісній редакції). При цьому навіть оборотні засоби за певних умов (якщо вони навіть були понаднормативними) могли вилучатися у державного підприємства вищестоящим органом за показниками річного звіту підприємства або в разі зміни нормативів власних оборотних засобів, зумовлених збільшенням чи зменшенням виробничого плану підприємства (п. 12 Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство).

Нарешті, державні підприємства були позбавлені права вільної реалізації виготовленої продукції та вільного вибору контрагентів. Як правило, виготовлена державними організаціями продукція реалізовувалася лише на підставі актів планування, якими чітко визначалися постачальники, покупці та фондодержателі. Спеціальними нормативними актами (зокрема, Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення, Положенням про поставки товарів народного споживання) детально регламентувалися умови поставок продукції (товарів), підстави для відмови в укладенні договору поставки тощо.

Законодавство радянського періоду встановлювало й інші обмеження у здійсненні державними підприємствами правомочностей щодо закріпленого за ними державного майна. Але і наведеного достатньо, щоб зробити висновок про абсолютну залежність державних організацій від вищестоящих державних органів, зусиллями яких інститут оперативного управління фактично перетворився на інститут обмеженого оперативного управління. Тому не дивно, що у 80-х роках гостро постала проблема його реформування [57, c. 384-386].

Перша спроба оновити інститут права оперативного управління та привести його у відповідність зі стрімко змінюваними суспільними відносинами була зроблена ще в Законі СРСР "Про власність в СРСР" від 6 березня 1990 р., в якому поряд з оперативним управлінням була передбачена ще одна правова форма закріплення державного майна за державними юридичними особами — право повного господарського відання. Цим законом встановлювалося, що "майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенних підприємств), належить йому на праві повного господарського відання" (ст. 24), а "майно, що є державною власністю і закріплене власником за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, знаходиться в oпeративному управлінні цієї установи" (ст. 26). Зазначені норми щодо двох правових форм реалізації права державної власності майже дослівно, лише з деякими незначними редакційними особливостями, були відтворені в Законі України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. З цього моменту і до теперішнього часу повне господарське відання і оперативне управління стали основними правовими формами здійснення права державної власності державними підприємствами та установами. На жаль, законодавець, запровадивши в період ринкових реформ в Україні інститут повного господарського відання та оперативного управління, лише схематично окреслив певні права та обов'язки, закріплені за державними підприємствами та установами, що звичайно не могло не позначитися на їх господарсько-виробничій діяльності. Очевидно тому розробники нового ЦК України визнали безперспективність функціонування цього інституту, а відтак йому взагалі не знайшлося місця в кодексі. На наш погляд, відмова від інституту повного господарського відання та оперативного управління є дещо передчасною [58, c. 330].

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам