аспекті... Технічний аспект, безперечно, важливий, але надання або ненадання ліцензії може також залежати від інших міркувань, зокрема таких, як характер та мета діяльності майбутньої станції, її потенційна аудиторія в національному, регіональному та місцевому масштабах, права і потреби певної аудиторії та обов'язки, що випливають з міжнародного законодавства. Це може вести до такого втручання, цілі якого будуть законні з точки зору третього речення пункту 1, навіть якщо вони не відповідають жодній з цілей, передбачених пунктом 2. Разом з тим, доречність такого втручання треба оцінювати у світлі інших вимог пункту 2".
В зв'язку з вищенаведеним необхідно зазначити, що і ліцензування з боку державних органів є законним з точки зору Європейського суду тільки тоді, коли це втручання є законним, а також є необхідним в демократичному суспільстві.
Що стосується санкцій за ті чи інші публікації, то штрафи та судові витрати можуть сягати рівня, який ставить під сумнів існування корпоративних осіб, які реалізували своє право на свободу виявлення поглядів. Такі санкції також ретельно досліджуються Європейським судом з точки зору їх виправданості та законності і можуть привести до визнання факту порушення статті 10 з боку державних органів.
Цілий ряд справ, розглянутих Європейським судом, стосувався питання обмеження свободи слова в інтересах здійснення правосуддя і гарантування справедливого судового розгляду. Згідно з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції під час судового розгляду можуть скластися обставини, коли держава зобов'язана втрутитися в здійснення права на свободи висловлювань, якщо публікація інформації щодо процесу загрожує порушенням права особи на справедливий суд.
З іншого боку репутація самої судової системи є достатньо важливим аспектом, що виправдовує втручання у свободу висловлювань. На думку Європейського суду, суди - гаранти правосуддя, їх роль є ключовою в державі, яка ґрунтується на принципі верховенства права. Тому вони повинні користуватися довірою суспільства і відповідно бути захищені від нічим не обґрунтованих нападок, особливо маючи на увазі таку обставину, що на суддях лежить обов'язок стриманості, який заважає їм відповісти на критику.
В цьому питанні, як і в інших, в першу чергу національним владам належить визначити необхідність втручання в здійснення свободи слова. Однак те, що вони можуть зробити в цьому зв'язку, знаходиться під європейським контролем, який охоплює як закон, так і його застосування навіть тоді, коли рішення виносять незалежні суди.
Однак, виникають обставини, коли втручання держави в здійснення права на свободу виявлення поглядів, пов'язаного із здійсненням правосуддя, може бути визнана Європейським судом такою, що не є необхідною в демократичному суспільстві і що порушує статтю 10. Прикладом такого підходу може стати справа Вебера, яка стосувалась Швейцарії. Швейцарського журналіста було засуджено за розкриття під час прес-конференції інформації про кримінальну справу, чим було порушено таємницю слідства, гарантовану законодавством відповідного кантону Швейцарії. Європейський суд вирішив, що це засудження суперечить статті 10, оскільки воно призвело до такого втручання в свободу висловлювання, яке "не було необхідним в демократичному суспільстві" для досягнення поставленої легітимної мети. Європейський суд відзначив в своєму рішенні, що така інформація вже була відкрита під час попередньої прес-конференції і тому не було ніякого сенсу приховувати вже відомі громадськості факти.
Захист моралі також може бути виправданим втручанням. У кількох справах Європейський суд визнав необхідність втручання з боку органів державної влади в свободу виявлення поглядів з метою захисту моралі дітей [9].
Як правило, тлумачення поняття моралі є компетенцією держави, але одночасно Європейський суд проводить оцінку щодо необхідності обмежень у демократичному суспільстві. Таким чином. Європейський суд може дійти висновку, що державна концепція моралі не відповідає критеріям демократичного суспільства, і визнати факт порушення статті 107 [11].
Необхідно відмітити також позицію Європейського суду у випадках, коли свобода вираження поглядів порушує право іншої особи, гарантоване статтею 9 Конвенції, - право безперешкодно сповідувати релігію. Як вказав Європейський суд з прав людини в своєму рішенні по справі "Коккинакис проти Греції" від 25 травня 1993 року, свобода думки, совісті, релігії, яка охороняється відповідно до статті 9 Конвенції, є однією з основ "демократичного суспільства" в сенсі даної Конвенції. Саме в її 13 релігійному вимірі полягають один із життєво необхідних елементів самоідентифікації віруючих і їх уява про життя.
У тих, хто відкрито висловлює свою релігійну віру, незалежно від приналежності до релігійної більшості чи меншості, немає розумних підстав очікувати, що вони залишаться поза критикою. Вони повинні проявляти терпимість і миритися з тим, що інші заперечують їх релігійні переконання і навіть розповсюджують вчення, ворожі їх вірі. Однак, способи критики чи заперечення релігійних вчень і переконань можуть потягнути за собою відповідальність держави, якщо воно не забезпечує спокійного користування правом, гарантованим статтею 9 Конвенції, всім, хто додержується цих вчень і переконань. В екстремальних ситуаціях результат критики чи заперечення релігійних переконань може бути таким, що перешкоджає свободі притримуватись чи висловлювати такі переконання.
В рішенні по справі Коккінакіса Суд в контексті статті 9 вирішив, що держава може правомірно вважати необхідними заходи, прийняті проти певних форм поведінки, включаючи розповсюдження інформації і ідей, які несумісні з повагою до свободи думки, совісті, релігії інших осіб. Є правомірна підстава вважати, що релігійні почуття віруючих, які гарантуються статтею 9 Конвенції, можуть піддаватися образі внаслідок провокаційного зображення предметів релігійного культу. Такі зображення можуть розглядатися як навмисне порушення духу терпимості, який є відмінною рисою демократичного суспільства.
Конвенцію необхідно розглядати