Право на соціальний захист включає право на забезпечення особи в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України). Відповідно до статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Це невід'ємне право людини знайшло відображення у частині першій ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зміст права громадян на охорону здоров'я визначається ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я. Це право, зокрема, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримки здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я; правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я; відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди та інші права громадян у галузі охорони здоров'я. Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законодавством України (ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров'я) [9].

Кожен має право на освіту (ст. 53 Конституції України). Відповідно до статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права Конституція визнає право на освіту за кожною людиною, незалежно від її статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, стану здоров'я та інших обставин. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Висновки

Отже, правовий статус, будучи складовою частиною системи права, виступає як відносно самостійний регулятор суспільних відносин. За допомогою правових норм держава не прагне просто продублювати, відтворити в юридичній формі існуючу реальність. В цьому й немає жодної суспільної потреби. Держава може лише впливати на соціальні процеси, в тому числі за допомогою правових норм. Цей вплив може призвести до прогнозованих соціальних результатів. При цьому держава здатна створювати ті або інші суспільні наслідки лише в певних межах і головне, не сама по собі, не довільно, а тільки у взаємодії з іншими об’єктивними і суб’єктивними факторами суспільного життя. Тому було б неправильним стверджувати, що держава дарує права і свободи, оскільки бути чи не бути тим або іншим з них в кінцевому результаті залежить не тільки від держави. В той же час держава є одним з безумовних факторів, які визначають практичну реалізацію прав і свобод людини. Роль держави у системі факторів, які формують правовий статус особи, дуже велика, а в залежності від конкретних історичних умов може бути і вирішальною.

Визначаючи правовий статус людини, держава повинна враховувати, що правотворчості і закону, як її результату, передують реально існуючі тенденції і потреби правового регулювання. Для того, щоб бути ефективними, діючими, правові норми повинні базуватись на реальності, повинні так чи інакше враховувати потреби і закономірності соціально-економічного і духовного розвитку суспільства.

Лише за таких умов законодавче закріплення правового статусу не буде фікцією і знайде механізми втілення на практиці.

Список нормативно-правових актів та використаної літератури

Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України - 1996.- №30.- Ст. 141.

Кодекс законів про працю України // Кодекси України: В 3-х кн.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- Кн.1.

Кримінальний кодекс України: - Харків : Ксилон, 2003.

Цивільний кодекс України: Офіц.текст: Прийнятий ВРУ 16.01.2003р.: Набирає чинності з 1.01.2004р. – К.: Ін Юре, 2003. – 432 с.

Загальна декларація прав людини, прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року і додаткові протоколи до неї.

Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року.

Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

Закон України „ Основи законодавства про культуру” від 14 лютого 1992 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

Закон України від 16 червня 1992року “Про об’єднання громадян” // Відомості Верховної Ради - 1992. - №34-ст. 504

Антонович М. М. Імплементація норм міжнародного права щодо прав людини у правове регулювання в Україні - курс лекцій – Івано-Франківськ,1996.- 161с.

Бережнов А.Г. ”Права личности: некоторые вопросы теории”. — Москва, 1991.

Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР. - М., 1985. - 380с.

Витрук Я. В. Основы теории положення личности в социалистическом обществе. - М., 1989. - 217с,

Волинка К. Забезпечення прав і свобод людини в Україні: теоретичні і практичні