КУРСОВА РОБОТА

з трудового права на тему:

„Права та обов’язки працівників у трудовому праві”

ПЛАН

стр.

Вступ с. 3

1. Основні трудові права працівників с. 5

1.1. Право на працю с. 5

1.2. Право на відпочинок с. 8

1.3. Право на безпечні і нешкідливі умови праці с. 13

1.4. Право працівників на об'єднання у професійні спілки с. 14

1.5. Право працівників брати участь в управлінні підприємствами, установами, організаціями с. 20

1.6. Про право на матеріальне забезпечення с. 20

2. Основні обов’язки працівників с. 31

Висновки с. 36

Список нормативно-правових актів

та використаної літератури с. 38

Вступ

На сучасному етапі розвитку ринкових відносин в Україні особливого значення набуває дотримання основних прав та свобод людини та громадянина, що закріплені в Конституції нашої держави та інших нормативно-правових актах. Саме від цього залежить соціальна спрямованість, яка проголошена у Основному законі. Повноцінне життя у суспільстві неможливе без відповідних матеріальних благ. Для забезпечення належного рівня життя кожна людина повинна працювати, займатись тим видом суспільно-корисної діяльності, який їй найбільше імпонує. Така діяльність повинна бути чітко врегульована.

З метою впорядкування суспільних відносин у сфері трудової діяльності громадян законодавець закріпив ряд правових приписів, які є обов’язковими для виконання всіма учасниками трудових правовідносин. Перш за все такі норми містяться у Конституції України. Саме вона закріплює такі права особи у даній сфері життєдіяльності людини, як право на працю, право на відпочинок, право на належні умови праці та ряд інших.

Ці права конкретизуються у таких нормативно-правових актах, як Кодекс законів про працю, законами: “Про охорону праці”, “Про об’єднання громадян”, "Про відпустки", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про оплату праці" та багатьма іншими. Однак, на даний момент існує велика кількість нормативно-правових актів Союзу РСР, які регулюють трудові права працівників. З метою ефективного застосування цих правових приписів виникає необхідність їх систематизації, впорядкування, прийняття нових законів та підзаконних нормативно-правових актів, які б найбільш повно та об’єктивно відображували особливості суспільних відносин.

Крім цього, у процесі дослідження питань правового регулювання прав та обов’язків працівників особливу увагу необхідно зосередити на реалізації їх у практичній діяльності сторін трудових правовідносин. Не кожна норма, що закріплена у законах, є дієвою.

У правозастосовчій діяльності державних органів, посадових осіб підприємств, установ та організацій часто допускаються порушення, які залишають непоміченими та обмежують і порушують права працівників. Головним чином причиною цьому є те, що не завжди працівник знає про порушення його прав та про механізм їх захисту. Не останню роль у цьому відіграє нечіткість формулювання окремих статей законодавчих актів, що дозволяє по-різному їх трактувати суб’єктами трудових правовідносин.

У зв’язку з цим, основне завдання науки трудового права України – розробити рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання прав працівників, з метою ефективної їх реалізації та захисту.

1. Основні трудові права працівників

1.1. Право на працю

Право громадян України на працю, — тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, — включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством [18, c. 26].

У зміст права на працю ст. 2 КЗпП включає право на вільний вибір професії, роду занять і роботи [2]. Це відповідає зазначенню в ст. 43 Конституції на право громадянина на працю, як на таку працю яку вільно обирає, або на таку працю, на яку він вільно погоджується [1].

Право на працю відповідно до ст. 2 КЗпП передбачає оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. Хоч право на оплату праці у розмірі не нижче встановленої державою мінімальної заробітної плати і не піднято до рівня конституційного, воно може захищатися, в тому числі й шляхом подання позову на власника (уповноваженого ним органу), з яким працівник уклав трудовий договір [2].

Обов'язок держави забезпечити громадянам право на працю, що випливає з ст. 2 КЗпП, розкривається у другому реченні частини першої зазначеної статті шляхом вказання на більш конкретні обов'язки держави у реалізації права на працю. Роль держави у реалізації права на працю зводиться відповідно до ст. 2 КЗпП до:

створення умов для ефективної зайнятості населення. Тут вже не йдеться про те, що держава забезпечує ефективну зайнятість. Вона лише створює умови. Не йдеться про те, що держава створює для цього всі умови. Це, очевидно, і неможливо, оскільки держава відмовилась від безпосереднього виконання функції організації виробництва і залучення працівників до праці.