Влада магістратів характеризувалася поняттями potestas та ітре-rium. Potestas — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі магістрати. Imperium — вища, верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати.

Отже, за обсягом повноважень магістратів можна поділити на дві групи — наділених imperium (magistratus cum imperio) і магістратів, не наділених нею (magistratus sine imperio).

Поняття imperium охоплювало у Римі такі повноваження:

1) вища військова влада (право командувати військом, право укладати перемир'я);

2) право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях;

3) право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в окремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів);

4) право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними зборами;

5) право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені potestas, мали право: а) накладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо у межах міста і території не більше милі навколо його стін (imperium domi), то влада магістрату була обмежена, і його дії можна було оскаржити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат діяв за межами міста (у воєнному поході) — imperium militiae, то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не підлягали.

Магістрати були наділені правом у випадку невиконання їхніх розпоряджень вдатися до примусу: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати'штраф або арешт на їхнє майно. Під тиском плебеїв штрафи обмежили певним розміром Тищик Б.Й. Історія держави і права країн стародавнього світу: Навч. посіб. – Львів: Світ, 2001. – С. 254..

Кожен з вищих магістратів мав допоміжний апарат урядовців, яких підбирав собі сам і які були на утриманні держави. Це рада при магістраті (consilium), канцелярія, куди входили секретарі, писарі (scribae), ліктори (воїни-охоронці, котрі носили на плечі пучок пруття з встромленою в нього секирою — fasces — фаски), глашатаї, посильні тощо.

Кожен, хто бажав висунути свою кандидатуру на посаду того чи іншого магістрата, повинен був заздалегідь повідомити про це діючого магістрате, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (candidatus — людина, одягнута у білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію — виступати перед народом та ін. У ході виборів кандидатів могли підтримувати різні політичні групи, товариства (упродовж тривалого часу — патриції та плебеї), які вживали всіх дозволених і часто недозволених засобів, щоб обрали саме їхніх кандидатів Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994. – С. 116..

2. Окремі магістратури

2.1. Ординарні (звичайні) магістратури

Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура з'явилася відразу після скасування посади рекса — приблизно 510-509 pp. до н.е.

Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї посади. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися верховною владою (imperium). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. Якщо в Римі їхня влада ще обмежувалась Народними зборами і сенатом, то поза Римом вона була необмеженою. Консули мали великі повноваження і у військовій сфері, їм належало верховне командування військом — кожен консул мав свою армію.

Отже, консули оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, здійснювали правосуддя, розпоряджалися військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами.

Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати..

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульських посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох преторів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Щоправда, патриції недовго тішилися успіхом, бо з 337 р. до н.е. ця магістратура стала доступна й плебеям. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися imperium. Головним обов'язком преторів була так звана custodia urbis — охорона порядку в місті. Звідси випливала їхня кримінальна і цивільна юрисдикція, яка згодом стала основною компетенцією преторів. З 242 р. до н.е. один з них розглядав судові позови і спори римських громадян, інший, так званий praetor peregrini, — позови і справи іноземців та інших осіб, що не були римськими громадянами.

Володіючи правом вищої влади, претори вирішували справи, навіть якщо не було відповідного закону чи всупереч нормам існуючого, але застарілого права. Цим пояснюється та велика роль, яку відіграли претори в розвитку римського права. Незважаючи на часто архаїчні, застарілі квіритські закони, посилаючись на свою imperium, вони розглядали справи і виносили рішення, які були більш доцільними, справедливими, зрозумілими людям і відповідали вимогам часу.

Претори мали право (це траплялося, якщо був хворий або помирав консул) командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Кожного претора звичайно супроводжувало шість лікторів, а під час здійснення судочинства — два.

З розширенням території Римської держави і збільшенням населення кількість преторів