Справедливо те, що виражає право, відповідає праву і випливає праву. Діяти по справедливості — значить діяти правомірно, відповідно загальним і рівним вимогам права.

Внутрішня єдність справедливості і правової рівності (загальнозначимості й однаковості його вимог у відношенні всіх, включаючи і носіїв влади, що установлюють визначене правоположення) добре виражено в коментарях знаменитого римського юриста Ульпіана до одного преторського едикту. Чудовий по своїй справедливості насамперед сам едикт, кодифікований Сальвієм Юліаном у першій половині II ст. Зміст едикту — у формулюванні однієї з істотних вимог принципу рівності в сфері правотворчості і правозастосування, що звучать так: "Які правові положення хто-небудь встановлює у відношенні іншого, такі ж положення можуть бути застосовані й у відношенні його самого". Більш розгорнуто ця вимога, що приводиться Ульпіаном у фрагменті едикту виражено в такий спосіб: "Магістрат чи особа, що займає посаду, вибрану владою, установивши яке-небудь нове правове положення в справі проти іншої особи, повинна застосувати те ж правове положення, якщо його супротивник висуне вимогу. Якщо хто-небудь досягне того, що (на його користь) буде встановлене яке-небудь нове правове положення магістратом чи особою, що займає посаду, забезпечену владою, то це ж правове положення буде застосоване проти нього, коли згодом його супротивник висуне вимогу".

Коментуючи даний едикт, Ульпіан зауважує: "Цей едикт установлює положення найбільшої справедливості і не може викликати або обґрунтоване невдоволення: тому що хто відкидає, щоб по його справі було винесено таке ж рішення, яке він сам виносить для інших чи доручає винести... Зрозуміло, що те право, що хто-небудь вважає справедливим застосувати до іншого особі, повинне визнаватися дійсним і для самого себе..." [2, c. 108].

Інший, не менш важливий, аспект єдності справедливості і рівності як вираження домірності й еквівалента зафіксований у традиційному природно-правовому визначенні справедливості як плата рівним за рівне.

В узагальненому виді можна сказати, що справедливість — це самосвідомість, самовираження і самооцінка права і тому разом з тим — правова оцінка всього іншого, позаправового.

Якого-небудь іншого принципу, крім правового, справедливість не має. Заперечення ж правового характеру і змісту справедливості неминуче веде до того, що за справедливість починають видавати який-небудь неправовий початок — вимоги чи зрівнялівки привілеїв, ті чи інші моральні, моральні, релігійні світоглядні, естетичні, політичні, соціальні, національні, економічні і тому подібні представлення, інтереси, вимоги Тим самим правове (тобто загальне і рівне для усіх) значення справедливості підмінюється деяким окремим, частковим інтересом і довільним змістом, партикулярними домаганнями.

Тут, отже, справедливість права, якщо така взагалі допускається, носить похідний, вторинний, умовний характер і поставлений у залежність від підпорядкування права відповідному позаправовому початку. І оскільки такі позаправові початки позбавлені визначеності принципу правової рівності і права в цілому (об'єктивної загальності правової норми і форми, єдиного масштабу права, рівної міри правової свободи і т.д.), вони неминуче виявляються у владі суб'єктивізму, релятивізму, довільного розсуду і приватного вибору (індивідуального, групового, колективного, партійного, класового і т.д.). Звідси і множинність борючихся між собою і непогоджуваних один з одним позаправових уявлень про справедливість і право, однобічних претензій тієї чи іншої частки початку на загальному, властивому праву і справедливості.

Право (і правовий закон) не ігнорує, звичайно, усі ці особливі інтереси і домагання, і вони повинні знайти в ньому своє належне (тобто саме —- справедливе) визнання, задоволення і захист [4, c. 191]. А це можливо тільки тому, що справедливість (і в цілому право, правовий підхід і принцип правової регуляції) не зливається із самими цими домаганнями і не є нормативним вираженням і генералізацією якого-небудь одного з таких приватних інтересів Навпроти, справедливість, представляючи загальний правовий початок, піднімається над усім цим партикуляризмом, "зважує" (на єдиних вагах правової регуляції і правосуддя, за допомогою загального масштабу права) і оцінює їх формально-рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.

Висновки

Тільки у вільному суспільстві вільних людей створюються умови для досягнення ідеалів людського щастя. Але свобода не привноситься в суспільство помахом чарівної палички. Вона багато в чому визначена рівнем розвитку продуктивних сил, технічною озброєністю господарства. Вона залежить від відносин власності, відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання продуктів. Воля індивіда і воля суспільства тісно зв'язані з духовним життям (причетність до наук, мистецтв, літератури і т.д.) і в значній мірі визначаються підкоренням усіх праву.

У цьому змісті право є основою мирного спільного життя людей. Право дає орієнтири належного поводження. В основі його лежить відома з давніх часів максима (принцип): "Чини так, щоб правило твоїх дій могло бути загальним правилом для всіх".

У реальному житті, звичайно ж, далеко не завжди і далеко не всі люди обирають безконфліктний варіант поводження. Власні інтереси і власна "воля" які не співвідносяться з інтересами і волею інших. Звідси виникають конфлікти, зіткнення людей, "війна всіх проти всіх і кожного проти кожного" (Т. Гоббс).

Держава в ідеалі виступає гарантом миру і згоди людей. Воно затверджує в суспільстві формальну рівність і формальну справедливість, тобто найбільш загальні вимоги права. Чому "формальні"? Та тому, що люди фактично завжди не рівні між собою: один сильний, інший слабкий, молодий і старець; обтяжений великою родиною чи ні і т.д. і т.п. Держава іноді прагне згладити фактичну нерівність людей, але до кінця цього їй ніколи не зробити. До того ж і держави бувають різні.

Держава виділилася із