Конституційний обов’язок — це встановлена державою в інтересах всіх членів суспільства і закріплена в Конституції необхідність, що встановлює кожному громадянину відповідний вид і міру поведінки і відповідальність за належне його виконання [19, c.210].

Конституційні обов’язки встановлюються як для реалізації інтересів усього суспільства, держави, так і в інтересах кожного окремого громадянина, їх, як і конституційні права і свободи, не слід відривати від цілей, вираженням яких є інтереси.

Законні інтереси - це інтереси, які прямо не закріплені в юридичних правах і обов’язках і тому навряд чи необхідно їх виділяти в якості самостійного елемента правового статусу. Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того знаходить він пряме закріплення в законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес — це категорія неправова, або „доправова”, і закріплюється не тільки в конкретних правових приписах але й в загальних принципах права [15, c.29].

Що стосується загальної правоздатності, гарантій, законних інтересів, юридичної відповідальності та інших елементів, то на думку багатьох вчених, ряд додаткових елементів слід вважати або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або елементами, повторними по відношенню до основних ( юридична відповідальність повторна по відношенню до обов’язків, без обов’язку немає відповідальності), або категоріями, що далеко виходять за межі правового статусу (система гарантії) [23, c.92]. Тому, на мій погляд, слід обмежити поняття правового статусу категоріями прав і обов’язків, які дозволяють чітко визначити його структуру. Ймовірно, достатусні і післястатусні елементи доцільно включити в поняття „правове положення особи”.

Виникає ще одне питання, пов’язане із змістом правового статусу: чи включаються в нього процесуальні права людини, чи вони є способом забезпечення правового статусу? К. Штерн включає їх в перелік основних прав, указуючи, що процесуальні права немислимі без існування державної правової системи, в якій вони себе переважно і проявляють [23, c.94]. Такий підхід підтвердив Федеральний конституційний суд Німеччини, вказавши, що по змісту Основного закону конституційним і принципово невід’ємним є не тільки первинне процесуальне право людини, але і об’єктивно-правовий принцип судочинства.

На мою думку, включення в правовий статус особи принципів судочинства невиправдане. Правовий статус складається з суб’єктивних, у тому числі і процесуальних прав на звернення до державних органів зі скаргами і петиціями, на захист своїх прав і свобод всіма способами, не забороненими законом, на звернення в суд, до міждержавних органів захисту і ін. Проте об’єктивно-правові принципи цих процедур (адміністративних, судових, організаційних) знаходяться за межами суб’єктивних прав, а значить, і правового статусу і є гарантіями забезпечення цього статусу.

Держава створює систему органів для захисту прав людини, в основу яких повинні бути встановлені певні принципи (вони будуть розкриті в наступних розділах роботи, присвячених гарантіям прав людини і громадянина). В систему установ, що захищають права людини, входять судові і адміністративні органи, парламентські і президентські структури, інститут омбудсмена (уповноваженого з прав людини) і ін., а також встановлюються конкретні юридичні механізми і процедури такого захисту.

Кожна з країн володіє своїм набором процедур і механізмів захисту прав і свобод особи, своєю системою органів такого захисту. Арсенал цих засобів багатий і різноманітний. Правова держава ніколи не обмежується юридичному фіксацією прав громадян. Проголошуючи права і свободи особи, держава повинна гарантувати їхнє здійснення не тільки правовими, але і економічними, політичними, культурними засобами.

Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному етапі характеризується рядом ознак:

По-перше, під правовий статус особи підводиться сучасна законодавча база: прийнята нова Конституція України, закони про громадянство, про Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інші закони та нормативно-правові акти, які безпосередньо пов’язані з визначенням прав людини і громадянина в політико-правовій сфері.

По-друге, завдяки Конституції, і насамперед ст. 3 Основного Закону України, закладена нова концепція взаємовідносин людини і громадянина з пріоритетом прав особи, оскільки «держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Патерналістські засади цих відносин поступаються місцем партнерству і співробітництву відповідно до принципів громадянського суспільства.

По-третє, конституційний статус людини і громадянина на сьогодні має під собою не моноідеологічне підґрунтя марксизму-ленінізму, як це було раніше, а базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої закладено в ст. 15 Конституції, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Правовий статус особи, як і інші конституційно-правові інститути, відмежовується від класового догматизму, апологетики, тоталітарної свідомості і мислення особи, як носія конституційного статусу, і відповідно цей статус починає адекватніше відображати існуючі реалії.

По-четверте, відбувається перехід від командно-заборонюючих методів регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19) встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких людина не може бути примушена робити те, що не передбачено законодавством. Конституція виходить з того, що держава повинна бути гарантом не тільки прав та свобод людини і громадянина, як це випливає зі змісту частини другої ст. 3 Конституції, а й неприпустимості не передбачених Конституцією і законами, втручання в життя і діяльність особи та примусового впливу на неї.