Правовий статус людини і громадянина безпосередньо пов’язаний зі статусом державних інституцій і самоврядних органів. Конституція України встановлює, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга ст. 19 Конституції). Таким чином, діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування має бути спрямованою на служіння особі й суспільству, і будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах, інших нормативно-правових актах мають тлумачитись і використовуватися на користь людини і громадянина. Ніщо не може бути підставою і ніхто не може примусово робити те, що не передбачено законодавством.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини визнаються найвищою соціальною цінністю

Отже, конституційно - правовий статус особи - це юридичне закріплення положення людини і громадянина у сучасному суспільстві, яке має конкретно визначену структуру, яка складається з таких елементів: громадянство; правосуб’єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність; основні права, свободи, законні інтереси і обов’язки; правові принципи; гарантії правового статусу, серед яких особливе значення має юридична відповідальність.

2.1. Громадянські (особисті) права особи

Останні десятиліття відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у всьому світі як на міжнародному, так і на національному рівні. Критерієм у цій галузі є міжнародні стандарти, зокрема Статут Організації Об’єднаних Націй, Загальна декларація прав людини 1948р., Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950р., Міжнародна Хартія прав людини 1966р. (складається з Пакту про громадянські і політичні права та Пакту про економічні, соціальні і культурні права), Паризька Хартія для Нової Європи 1990р. та інші. Крім міжнародного визнання, основні права людини закріплюються також на рівні національного законодавства держави. Так, у кожній державі основні права людини закріплюються, насамперед, в її основному законі – конституції. У поточних законах та підзаконних нормативно-правових актах передбачаються юридичні процедури, порядки, “механізми” здійснення, реалізації на практиці основних прав людини, закріплених у конституції.

Подаючи загальну характеристику особистих прав і свобод людини, слід зазначити, що вони спрямовані на забезпечення недопустимості посягання державних органів, громадських організацій, службових та приватних осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. Таким чином, державою встановлюються певні правила і межі зовнішнього втручання в особисте життя людини. Закріплюючи їх, держава дбає про порядок, заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас, вона не відмовляється від тих або інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі та принципи демократичного суспільства.

Захист порушених особистих прав та свобод людини здійснюється різними галузями права. Зокрема, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за злочини проти особи (за вбивство, нанесення тілесних ушкоджень, пограбування та ін.); Кодекс законів про працю України містить норми щодо охорони праці та техніки безпеки [2]; Цивільний кодекс України регулює питання, пов’язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо [4].

Особисті права і свободи громадян України мають низку особливостей, які випливають безпосередньо з їх змісту. До таких особливостей, зокрема, відносяться:

ці права і свободи носять абсолютний характер, тобто не лише є невід’ємними, невідчужуваними правами, але й не підлягають обмеженню;

вони за своєю сутністю є правами та свободами людини, тобто кожного;

ці права і свободи належать людині від народження;

вони не пов’язані напряму з приналежністю до громадянства держави, не витікають з нього;

вони охоплюють ті права і свободи людини, які необхідні для охорони її життя, свободи, честі та гідності особистості, а також інші права та свободи людини, пов’язані з її приватно-індивідуальним життям.

Особисті права і свободи громадян України можна поділити на наступні дві групи:

права і свободи, які захищають людину від незаконних дій з боку інших осіб (до цієї групи відносяться право на життя, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканість тощо);

2) права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави (до цієї групи входять право на недоторканість житла, право на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфної кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя та ін.).

Конституція України наділяє громадян особистими правами і свободами, які характеризують правове становище особи в суспільстві, безпосередньо пов’язані з особою людини та спрямовані на задоволення її особистих інтересів. Відповідно до Конституції України, усім громадянам надаються наступні права та свободи:

право на вільний розвиток своєї особистості (ст.23) [1];

невід’ємне право на життя (ст.27);

право на повагу до гідності (ст.28);

право на свободу та особисту недоторканість (ст.29);

право на недоторканість житла (ст.30);

право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31);

право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32);

право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст.33);

право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34);

10)право на свободу світогляду та віросповідання (ст.35).

Розглянемо зміст вказаних особистих прав і свобод людини.

Право на вільний розвиток своєї особистості. Ст. 23 Конституції України закріплює: “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості” [1].

Дане право закріплюється за усіма громадянами