В'єтнамом (10 грудня 1981 p.), КНДР (16 грудня 1957 p.), Кубою (28 листопада 1984 p.), Монголією (25 серпня 1958 p.), Румунією (3 квітня 1958 р.), Чехословаччиною (12 серпня 1982 p.), Югославією (24 лютого 1962 р.); про взаємне надання правової допомоги з Алжиром (23 лютого 1952 р.) та Іраком (22 червня 1973 р.); про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах з Йеменом (6 грудня 1985 p.), Кіпром (19 січня 1984 p.), Грецією (21 травня 1981 p.), Тунісом (26 червня 1984 р.); про правовий захист і правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах з Фінляндією (11 серпня 1978 p.); Конвен-ція про правову допомогу у цивільних справах з Італією (25 січня 1979 р.); угоди з питань цивільного процесу з Австрією (11 березня 1970 р.) Бельгією (шляхом обміну нотами 27 листопада 1945 p., 18 квітня, 3 і 5 травня 1946 р.) та США (шляхом обміну нотами у 1935 р.); про передачу судових і нотаріальних документів та виконання судових доручень у цивільних і торговельних справах з Францією (11 серпня 1936 р.); про взаємне виконання судових доручень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами 4 грудня 1956 р. і 5 серпня 1957 p. СРСР був учасником Гаагської конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. На території Україні вона діяла з липня 1967 p., і до прийняття Закону України «Про правонаступ-ництво України». Відповідно до статті 17 і 22 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів (Україна приєдналася до неї 17 вересня 1992 р.) нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій ста-тус як учасниці будь-якого договору, який на момент правонаступ-ництва держав був у силі щодо території, яка є об'єктом правонас-тупництва держав. Повідомлення про правонаступництво робиться в письмовій формі і підписується головою держави, головою уряду або міністром закордонних справ [2]. Україна такого повідомлення не зробила. Тому вона не є учасником Гаагської конвенції.
До підписаних Україною міжнародних угод, в яких передбаче-ні норми цивільного процесу, належать договори про правову до-помогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з Литвою (7 липня 1993 р.) та Молдовою (13 грудня 1993 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах з Грузією (9 січня 1995 p.), Китаєм (31 жовтня 1992 p.), Польщею (27 травня 1993 р.) і Естонією (15 лютого 1995 p.).
Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і право-ві відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укла-деної між державами — членами СНД 22 січня 1993 р.
З питань цивільного процесу діють численні Гаагські конвен-ції, в яких Україна не бере участі, а саме:
Конвенція про вручення за кордоном судових і несудових документів у цивільних і торговельних справах від 15 листопада 1965 p.;
Конвенція про збирання за кордоном доказів у цивільних і торговельних справах від 18 березня 1970 p.;
Конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордо-ном від 25 жовтня 1980 p.;
Конвенція про компетенцію властей і право, яке підлягає застосуванню в галузі захисту неповнолітніх, від 5 жовтня 1965 p.;
2. Правове становище іноземців у цивільному процесі України
2.1. Право на звернення до суду за захистом і на судовий захист
У ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземця-ми визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без грома-дянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держа-ви. Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов'язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбаче-но Конституцією, іншими законами України, а також міжнародни-ми договорами нашої держави (ч.ч. 2 і 4 ст. 2 Закону). Іноземці мають право на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону) [17].
Згідно зі статтями 423 і 424 ЦПК УРСР іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатися до судів України і кори-стуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадя-нами України. Щодо іноземних підприємств і організацій, то від-повідно до ч. 2 ст. 423 ЦПК УРСР вони мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Отже, іноземцям забезпечується цивільний процесуальний захист їх прав і законних інтересів на засадах наці-онального режиму, встановленого для громадян України [15]. Щодо ЦПК України в редакції від 18.03.04 року, то аналогічне положення міститься у ст. 410 [14]. Це право закріплено також у ст. 68 проекту Закону України “Про міжнародне приватне право”, внесений на розгляд Верховної Ради України народними депутатами України В. Мусіякою, П. Рябікіним, О. Задорожнім, С. Осикою [20].
Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців ґрунтується на принципі безумовності і не пов'язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального зако-ну, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієз-датності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюю-ться на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавст-вом їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, зако-нодавством