Аналогічне правило закріплено в ст. 43 Договору між Украї-ною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах [9].

Договором між Україною та Республікою Грузія визначено, що у передбачених законодавством договірних сторін випадках громадянам однієї договірної сторони в судах другої договірної сторони надається безплатна юридична допомога та забезпечується безплатне судочинство за тих же самих умов і з тими ж перевагами, як і громадянам цієї договірної сторони (ст. 14, 16) [12].

Відповідно до Договору між Україною і КНР громадянин однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони сплачує судові витрати і звільняється від судових витрат на рівних умовах і в тому ж обсязі, що і громадяни даної договірної сторони. Це положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території однієї з договірних сторін згідно з її законодавством (статті 15 і 16) [8].

Договором між Україною і Литовською Республікою про пра-вову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кри-мінальних справах встановлюється, що громадяни однієї договірної сторони на території іншої договірної сторони підлягають звільнен-ню від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що і громадяни цієї держави (ст. 19) [7]. Аналогічне правило закріпле-но у ст. 19 Договору між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та криміналь-них справах [11].

У конвенції держав — членів СНД передбачена норма, за якою громадяни кожної з договірних сторін і особи, які проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судового і нотаріального мита та витрат, а також користуються безплатною юридичною допомогою на тих же умовах, що і свої громадяни. Це правило поширюється на всі процесуальні дії, в тому числі і по виконанню судових рішень (ст. 2) [5].

Питання про судову заставу дістало вирішення в Гаагській конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 p., якою встановлено, що від громадян однієї з договірних сторін, які мають місце проживання в одній з цих держав і виступають в судах другої з цих держав як позивачі чи треті особи, не можна вимагати застави чи забезпечення в будь-якій формі на підставі того, що вони є іноземцями або не мають постійного чи тимчасового місця прожи-вання в даній державі. Це правило застосовується щодо будь-яких платежів, які могли б бути витребувані від позивачів або третіх осіб для забезпечення судових витрат (ст. 17) [3]. А відповідно до ст. 14 Гаагської конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 25 жовтня 1980 р. звільняються від застави всі фізичні та юридичні особи, які мають місце проживання в одній із догові-рних держав і виступають в судах другої договірної сторони.

2.3. Цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців

Правове регулювання цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності в іноземних державах вирішується по-різному. Але зага-льним є положення, що процесуальна правоздатність пов'язується з цивільною і полягає в здатності бути стороною в процесі у межах, що визначаються цивільною правоздатністю. Процесуальна дієзда-тність полягає у здатності сторін самостійно здійснювати своїми діями процесуальну правоздатність. Наприклад в Англії здатність іноземця бути відповідачем визначається межами юрисдикції анг-лійського суду, а позивачем (здатність пред'явити позов) — за законом доміцілія особи (у комерційних справах — за законом місця укладення угоди). У Франції здатність іноземця бути сторо-ною процесу обумовлюється можливістю суду розглядати справи з участю іноземця. В США процесуальна правоздатність фізичних осіб визначається за законами їх місця проживання, а юридичних осіб — за законами, згідно з якими юридична особа була заснована. У ФРН та деяких інших державах Європи процесуальна право- і дієздатність визначаються з застосуванням колізійних норм, тобто або за законом громадянства особи або за законом її доміцілія чи за законом укладення угоди. За національним законом іноземця процесуальна дієздатність визначається в Румунії, Болгарії, Угор-щини та інших державах.

В Україні процесуальна правоздатність (як здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) визнається за всіма грома-дянами та юридичними особами, нашої держави, а дієздатність — за громадянами, які досягли повноліття, а також за юридичними особами (статті 100 і 101 ЦПК). Зазначені правила поширюються й на іноземців, іноземних юридичних осіб, осіб без громадянства. Відповідно до статей 423 і 424 ЦПК УРСР іноземні громадяни, підприєм-ства та організації мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України [15]. Така ж норма закріплена і у ЦПК України від 18.03.04 року. Однак, у ч. 2 ст. 410 зазначено, що іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Ч. 3 ст. 410 ЦПК України від 18.03.04 року зазначає, що законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України [14].

Іноземні громадяни