та особи без громадянства можуть брати участь у цивільному проце-сі, як сторони треті особи та інші заінтересовані особи (статті 4, 5 і 98 ЦПК УРСР), вести справу особисто чи через представника (ст. 110 ЦПК УРСР), бути представником інших осіб, які беруть участь у справі (статті 111 і 112 ЦПК УРСР) і користуватися цивільними процесуальними правами, визначеними ЦПК для таких осіб у всіх видах проваджен-ня і стадіях розвитку цивільного процесу (статті 99, 103, 107 і 108). Отже, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність інозем-них громадян, підприємств та організацій, а також осіб без громадянства в Україні визначаються цивільними процесуальними зако-нами нашої держави, в яких відсутня прив'язка до іноземного права.
По-іншому вирішуються питання про визначення процесуаль-ної правоздатності та дієздатності у міжнародних договорах Украї-ни. Так, згідно з ст. 23 Конвенції держав СНД дієздатність фізичної особи визначається законодавством договірної сторони, громадя-нином якої є ця особа, а дієздатність особи без громадянства — за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання.
Правоздатність юридичної особи визначається законодавством де-ржави, за законами якої вона була заснована. Однак визнання обмежено дієздатним або недієздатним громадянина іншої держави (іноземця) можливе за законами держави, на території якої цей громадянин має місце проживання, за умов, передбачених ст. 24. Аналогічно вирішені питання про визнання особи безвісно відсут-ньою, оголошення її померлою і встановлення факту смерті (ст. 25).
Відповідно до Договору між Україною та Республікою Грузія дієздатність та правоздатність фізичної особи визначаються законо-давством договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Пра-воздатність юридичної особи визначається законодавством догові-рної сторони на території якої вона заснована (ст. 22) [5]. Подібним же чином вирішується питання про правоздатність і дієздатність ст. 22 Договору між Україною і Литовською Республікою, ст. 21 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 21 Договору між Украї-ною і Республікою Польща, ст. 22 Договору між Україною і Естон-ською Республікою.
Однак питання про право і дієздатність громадян та юридич-них осіб Конвенцією держав — членів СНД, двосторонніми міжна-родними договорами України вирішено стосовно правових відно-син з цивільних і сімейних прав (розділ II Конвенції), тобто поши-рюється лише на цивільну і сімейну правоздатність. Питання про цивільну процесуальну право- і дієздатність вирішено ст. 1 Конве-нції СНД і двосторонніми міжнародними договорами України, за якими на іноземних громадян, Іноземні підприємства та організації, на осіб без громадянства поширено національний режим звернення до суду, який визначається законом суду [5]. Так само це питання вирішеної і внутрішнім законодавством України (статті ст. 100, 101, 423 і 424 ЦПК). Однак якщо при вирішенні питань цивільної процесуальної право- дієздатності виникають питання цивільної право-дієздатності, то вони вирішуються за загальними принципа-ми колізійного права: питання чи є дана особа юридичною — за законами країни, на території якої вона заснована, питання про те, чи може така юридична особа мати цивільні процесуальні права і здійснювати їх — за законом суду.
2.4. Представництво іноземців консулами
Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає останнім право вести цивільні справи в суді особисто або через своїх предс-тавників незалежно від місця їх проживання та перебування, їх представниками в суді можуть бути адвокати (як громадяни України, так і іноземці), а також інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва.
Процесуальними представниками як іноземців в судах Украї-ни, так і громадян України в іноземних судах можуть бути консули. Право консула здійснювати представництво громадян своєї держа-ви в країні свого перебування передбачено міжнародними угодами, консульськими конвенціями, укладеними колишнім СРСР з Фран-цією, ФРН, Австрією, Фінляндією, США, Великобританією, Япо-нією, Швецією, Італією, Монголією, Угорщиною, Кубою, Поль-щею та іншими країнами, які мають юридичну силу для України відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво Украї-ни», згідно з яким наша держава визнала себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не супе-речать Конституції та інтересам республіки [18]. Відповідно до норм консульських конвенцій консул здійснює представництво від імені громадян своєї країни в судових та інших органах держави свого перебування, якщо вони відсутні або з інших поважних причин самі не в змозі захищати свої права та інтереси. Так, Віденська конвен-ція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. (Україна не є її учасницею) покладає на консула захист в державі його перебування інтересів держави, яку він представляє, і його громадян в межах, які допускаються міжнародним правом (ст. 5) [1].
Конвенція держав — членів СНД у встановила, що у справах про спадкування, в тому числі й у спорах про спадкування, дипло-матичні представництва або консульські установи кожної з догові-рних сторін компетентні представляти (за винятком права на від-мову від спадкоємства) без спеціального доручення в установах інших договірних сторін громадян своєї держави, якщо вони відсу-тні або не призначили представника (ст. 49) [5]. Аналогічні Правила передбачені у договорах СРСР з Албанією, Болгарією, Угорщиною, КНДР, Монголією, Румунією та інші, які мають силу для України відповідно Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України».
Згідно з міжнародно-правовими актами (конвенціями, догово-рами) процесуальне представництво консулом конкретного грома-дянина своєї держави характеризується такими ознаками: 1) здійс-нюється в іноземній державі місця свого перебування; 2) виникає не на підставі волевиявлення довірителя за договором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представни-цтвом; 3) припиняється на підставі юридичного факту, тобто взяття на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інтересів особисто чи через