Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд зобов'язані прийняти заяву та розглянути її в установленому порядку протягом трьох, а за необхідності перевірки — не пізніше як протягом десяти діб.

Про прийняте за результатами перевірки рішення (про відмову в порушенні справи або про порушення кримінальної справи) відповідні особи мають сповістити заявника. Якщо заявник не зго-ден з відмовою у порушенні справи, він може оскаржити таке рішення прокурору протягом семи днів з моменту отримання копії постанови. Залишення прокурором скарги без задоволення дає за-явникові право оскаржити рішення прокурора безпосередньо через суд (ст. 99-1 КПК України).

Форма, спосіб викладення громадянами цим органам відомостей про злочин не мають принципового значення. Привід буде мати місце незалежно від того, в чому виражається дія: у формі усної заяви, в пред’явленні письмового тексту заяви або у зверненні через засоби зв'язку (телефон, телеграф і ін.). У всіх випадках органи прокуратури, суду, слідства і дізнання, зобов'язані прийняти первинні відомості про злочин, розглянути їх і в межах своєї компетенції вирішити питання про порушення кримінальної справи. Але обов'язково, щоб заява була так чи інакше звернута до органів (посадовців), уповноважених порушувати кримінальні справи. Інакше це не буде вважатись приводом в точному розумінні цього слова. Це особливо важливо підкреслити відносно скарги потерпілого у справах приватного і приватно-публічного звинувачення. Якщо вона адресована не органам суду, прокуратури, слідства і дізнання, а потрапила в їхні руки не з волі потерпілого, то її не можна визнати приводом. По такій скарзі не може вирішуватись питання про порушення кримінальної справи, якщо дана посадова особа законом не уповноважена порушувати кримінальну справу на свій безпосередній розсуд, без скарги потерпілого. Це положення має важливе значення [18, c. 91-93].

Якщо до органів суду, прокуратури, слідства і дізнання, поступають заяви громадян, адресовані іншим установам або організаціям, то вони є лише звичайним джерелом відомостей про злочин. В таких випадках приводом до порушення кримінальної справи може послужити або безпосередній розсуд посадовців цих органів (якщо це передбачено законом), або повідомлення тієї установи, яка, сповіщаючи цих посадовців про злочинний факт, надсилає їм текст заяви відповідного громадянина.

Кримінально-процесуальний кодекс України, кажучи про заяви громадян як про один з приводів до порушення кримінальної справи, мають на увазі і скаргу потерпілого від злочину. Але відносно останньої в практиці є певні суперечки. Зустрічаються, наприклад, випадки, коли окремі суди заперечують як привід усну скаргу потерпілого, запротокольовану органами дізнання. Тим часом це неправомірно, оскільки закон припускає усну заяву з боку будь-якої особи, у тому числі, звичайно, і потерпілого.

В слідчій і судовій практиці часом виникає також питання про те, чи є скаргою волевиявлення, виражене потерпілим при допиті? Навіть в опублікованих матеріалах судової практики на це питання можна знайти різні відповіді. Під скаргою слід розуміти не тільки усну або письмову заяву, але і показання, дані на допиті, з яких видно бажання потерпілого притягнути винного до кримінальної відповідальності. При вирішенні даного питання слід виходити з того безперечного положення, що немає ніяких причин відмовити потерпілому в праві заявити про відомий йому злочин в час і спосіб, коли і як це стане для цього можливим. Якщо справа вже порушена і потерпілий виявляє своє бажання дати показання під час допиту, то було б невірно припинити таку справу за відсутністю скарги потерпілого. тим більше цього не можна робити тоді, коли, наприклад, потерпіла особа заявляє слідчому (працівнику міліції) при допиті по іншій справі про факт зґвалтування і в такий спосіб ініціює порушення справи приватно-публічного обвинувачення. Тут в обох випадках фактично має місце один з варіантів усної заяви громадян про злочин. Для визнання такої заяви як скарги важливо лише, щоб з неї випливало бажання потерпілого щодо розслідування кримінальної справи по факту, про який повідомляється. Цим, проте, ні в якому разі не виправдовується практика, що зустрічається на місцях, коли органи слідства і дізнання, порушивши за своєю власною ініціативою справу приватно-публічного обвинувачення, намагаються «узаконити» це наявністю згоди потерпілої особи на залучення винного до кримінальної відповідальності, отриманої під час допиту.

Щодо змісту заяв громадян, у тому числі і скарги потерпілого, закон теж не встановлює обов'язкових реквізитів. Він тільки вимагає, щоб письмовий текст заяви був підписаний автором [19, c. 407-410].

Звичайно, заявник повинен можливо докладніше описати те діяння, яке, на його думку, є злочинним. Бажано, щоб були вказані обставини вчинення злочину, відомості про факти, підтверджуючі його, і їх джерела. Популярність цих обставин і даних прискорює і полегшує вирішення питання про порушення кримінальної справи. Але їх відсутність в заяві не звільняє органи прокуратури, слідства, дізнання і суд від обов'язку вирішити це питання.

Заява будь-якого громадянина може бути приводом до порушення майже будь-якої кримінальної справи. Тільки по деяких правопорушеннях є обмеження. Перелік цих правопорушень визначається ст. 27 КПК України. Наприклад, до них відносяться: умисне легке тілесне ушкодження і побої, зґвалтування без обтяжуючих вину обставин.

Дещо відмінне значення скарги потерпілого по вказаних правопорушеннях ні в якому разі не означає, що в цих випадках вона має матеріально-правову властивість, будучи умовою злочинності або караності діяння. Ми не розділяємо думки про те, що по цих справах скарга потерпілого є умовою суспільної небезпеки правопорушення, необхідною передумовою кримінальної відповідальності за діяння. В демократичному суспільстві