Скарга потерпілого має суто процесуальне значення. По своїй юридичній суті вона принципово не відрізняється від інших приводів. Сенс обмеження, встановленого ст. 27 КПК, полягає не в тому, щоб наділяти цю скаргу особливою властивістю, додати їй відмінне від інших приводів правове значення. Воно полягає лише в максимальному звуженні кола приводів у справах, порушення і провадження яких особливо тісно пов'язано з інтересами потерпілих від злочину осіб, і тому без їхньої згоди є недоцільним. Через цю норму закону скарга потерпілого визнається обов'язковою умовою виникнення діяльності щодо порушення справ приватного і приватно-публічного обвинувачення. Але від цього вона не перестає бути звичайним приводом, не переростає в підставу до порушення справи. По такій скарзі кримінальної справи порушено не буде, якщо з'ясується її необґрунтованість. Практика знає немало прикладів, коли деякі особи подають явно помилкові скарги до органів суду і прокуратури з ціллю шантажу, підриву репутації того або іншого громадянина, дискредитація представника влади і ін.

Таким чином, від заяв інших громадян скарга потерпілого відрізняється тим, що якщо перші можуть бути приводом до порушення лише справ публічного обвинувачення, то друга не пов'язана з яким-небудь обмеженням. Але при цьому треба врахувати, що в окремих випадках заяви громадян, не потерпілих безпосередньо від злочину, також можуть послужити приводом до порушення справ приватного і приватно-публічного обвинувачення.

До органів прокуратури, суду, попереднього слідства і дізнання, іноді поступають заяви, автор яких приховує своє ім'я. Це — анонімні заяви. В одних випадках вони ніким не підписуються, в інших — подаються за підписом вигаданої особи.

Анонімні заяви не можуть бути приводом до порушення кримінальної справи. Вони лише є приводом для перевірки фактів, що в них містяться. Приводом до порушення кримінальної справи може бути безпосереднє виявлення ознак злочину самим органом, якому доручено перевірку.

Повідомлення про злочин можуть бути зроблені керівниками підприємств, установ та організацій, посадовими особами, а також представниками влади або громадськості, коли вони мають дані про вчинення злочину. Такі повідомлення мають бути зроблені в пись-мовій формі та підписані посадовою особою. До повідомлень мо-жуть бути додані документи, що підтверджують факт вчинення зло-чину, відомості про осіб, що його вчинили (наприклад, акт ревізії, виписка з історії хвороби тощо). Закон не містить будь-яких вимог щодо оформлення листів громадян, оскільки обмежувати ці види інформації процесуальними рамками неможливо та й недоцільно.

2.2. Явка з повинною як привід до порушення кримінальної справи.

Закон не роз’яснює, що слід розуміти під явкою з повинною. В юридичній літературі немає єдності у поглядах щодо цього питання. У підручнику “Кримінальний процес” під редакцією проф. М.А. Чельцова зазначено: “Під явкою з повинною слід розуміти звернення до органу влади, уповноваженому порушувати кримінальну справу, громадянина, який повідомив про вчинення ним злочину” [20, c. 181].

Аналогічне визначення дається і в навчальному посібнику “Советский уголовный процесс”, який був виданий Саратовським університетом: ”Явка з повинною – це заява особи, зроблена органу, який має право порушити кримінальну справу, про те, що нею вчинено злочин або про участь у вчиненні злочину. Явка з повинною має місце і в тому випадку, коли особа відправляє на адресу вказаного органу письмову заяву про це і наведе дані, що встановлюють її особу та місце проживання”[15, c. 8].

По-іншому тлумачиться це поняття в “Юридичному словнику”. Там дається роз’яснення: “Явка з повинною – особиста явка особи, яка вчинила злочин, до слідчого, а також до судді і визнання себе винною у вчиненні злочину” [22, c. 665]. Такої ж думки дотримуються М.С. Строгович, С.В. Бородін і ін [17, c. 14].

Відповідно до цієї точки зору явкою з повинною визнається лише особиста явка винного в судово-слідчий орган. Якщо ж особа повідомляє про вчинений нею злочин тому ж органу по почті чи будь-яким іншим способом, то це не може розглядатись як явка з повинною.

Прибічники такої точки зору посилаються на те, що відправлення заяви по пошті не забезпечує виявлення необхідних даних про злочин.

Однак це можна спростувати, оскільки особиста явка заявника сама по собі також ще не гарантує цього.

Заявивши про свій злочин по пошті, особа ще не передає себе тим самим в руки правосуддя, тому явки з повинною тут немає.

Частково це вірно. Цілком зрозуміло, якщо заявник ухиляється від явки за викликом владних органів, то про повинну не може бути й мови. Однак зустрічаються випадки, коли особа, яка повідомила відповідним органам про свій злочин по пошті, з’являється в ці органи за першим викликом чи навіть без будь-якого виклику.

Повідомлення, яке передувало особистій явці заявника, правильніше відносити до заяв і листів громадян, про які говориться у п. 1 ст. 94 КПК, оскільки наступна явка заявника створює умови для визнання його таким, що з’явився з повинною.

Сердюков П.П. не погоджується з такою точкою зору. На його думку, по-перше, громадянин, який повідомив про свій злочин міліцію, прокуратуру чи суд заявою по пошті, фактично передає