із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, а відносять їх до самостійних осіб, які беруть участь у справі. У них і позивачів різна мета участі в процесі і обсяг процесуальних прав. Так, ст. 122 ЦПК встановлює, що коли орган держави, прокурор, профспілки, інші підприємства, установи, організації починають справу в суді в інтересах інших осіб, вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою. Отже, змістом цієї норми підтверджується, що зазначені суб'єкти не є позивачами. Вони порушують цивільну справу в суді на захист прав позивачів (ст. 5 ЦПК), а позивачі — на захист своїх суб'єктивних прав.
Співучасники користуються рівними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 104 ЦПК, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли позови судом розглядалися б окремо.
Співучасники мають рівні права і обов'язки як у відносинах один з одним, так і у відносинах з особами протилежної сторони. Кожний із співучасників виконує тільки ті, передбачені законом дії, які він вважає за потрібні для захисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками побудований на засадах автономії і диспозитивності. Дії чи бездіяльність їх не залежать від поведінки інших співучасників, а залежать від їх особистого волевиявлення. Обов'язок по доказуванню вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.
Кожний співпозивач і співвідповідач користуються тими ж правами і обов'язками, що й інші позивач і відповідач. Процесуальні права й обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасники є самостійними суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин.
Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи, зупинення провадження по справі, залишення заяви без розгляду (статті 172, 221, 229 ЦПК). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до апеляційної і касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають (статті 297, 326 ЦПК).
Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст. 104 ЦПК) і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. З ст. 143, ст. 99 ЦПК). На їх заяву суд постановляє мотивовану ухвалу.
Суд також має право за своєю ініціативою залучити до участі в справі співвідповідачів (ст. 105 ЦПК), а не співпозивачів, оскільки цим самим порушується принцип диспозитивності.
5 Заміна неналежної сторони.
Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 105 ЦПК належний позивач — особа, якій належить право вимоги; належний відповідач — особа, котра повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку.
Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб'єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист прав та інтересів позивача (статті 5, 122 ЦПК). Стаття 137 ЦПК зобов'язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов'язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.
Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку йдеться в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде встановлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних неналежних позивача чи відповідача належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов'язок.
При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, не мають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний позивач дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджується на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє таку третю особу.
Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов'язаний розглянути розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить право вимоги, хто є належним позивачем.
Для заміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати згоду також позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що суд постановляє мотивовану ухвалу.
В теорії цивільного