процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні — ст. 105 ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов'язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем [12, c.8-23].
Реалізація цієї пропозиції призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни — що відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом.
6. Процесуальне правонаступництво.
У процесі провадження по справі в цивільному судочинстві можлива також заміна сторін іншими особами, коли їх матеріальні права і обов'язки в спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом. Зміст поняття правонаступництва як переходу прав від сторони до іншої особи визначений ст. 106 ЦПК. Але правом сторони користуються треті особи із самостійними вимогами (ст. 107 ЦПК), участь яких у процесі обумовлена матеріально правовими відносинами сторін, котрі можуть вплинути на їх матеріальні права і обов'язки стосовно однієї із сторін, тому процесуальне правонаступництво можливе також таких третіх осіб.
Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони із спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 106 ЦПК) майнового, але не особистого характеру. Заміна суб'єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб'єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи взяття на себе обов'язку іншої особи.
Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуальне правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов'язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, при заміні — процес починається спочатку.
Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін — тільки в суді першої інстанції до постановлення судом рішення в справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб'єкта, якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав та ін.
У випадках настання процесуального правонаступництва в разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною в справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 221 ЦПК), в інших випадках і для інших суб'єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи.
Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і, виходячи з дії принципу диспозитивності, можуть вільно ними розпоряджатися.
Від процесуального правонаступництва сторін і третіх осіб та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що виступають на захист прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також експертів і перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і заміни неналежної сторони та не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.
7. Процесуальний статус сторін у цивільному процесі іноземних держав.
У цивільному процесі іноземних держав сторони — позивач і відповідач є основними учасниками у справах позовного провадження.
Позивач — активна сторона, яка наступає. Вона порушує процес у справі, домагається допомоги від суду, скаржиться судові на відповідача, тому в іноземній мові позивач називається діячем (actor), прохачем (demandeur), скаржником (Klager). Відповідач — пасивна сторона, яка обороняється (defendeur), обвинувачена (reus, Beklagte). Позивач і відповідач разом мають назву сторін (partes, parties, Parteien), позиваючих (litigantes), а також позиваючих сторін (Streittheile).
Становище сторін на відміну від представників, свідків, експертів, третіх осіб характеризується такими ознаками: вони ведуть процес від свого власного імені; з приводу їх виноситься судове рішення і на них поширюється його правова сила; вони несуть судові витрати; стосовно них допускається правонаступництво.
В теорії і практиці цивільного процесу Франції визначається, що позивач повинен бути заінтересованим у задоволенні судом пред'явленого позову. Інтерес має бути законним, виникнути до пред'явлення позову і бути актуальним. Позивачем може також бути об'єднання фізичних осіб, наділених правами юридичної особи. Представник, що діє не за дорученням, а на підставі закону і пред'являє позов в інтересах позивача, вважається особою, яка начебто наділена властивостями сторони в процесі.
За чинними правилами в Англії становище позивача може мати також особа, яка звертається з позовною вимогою до уряду (міністерства тощо), що випливає з договірних відносин між сторонами, а також із зобов'язань, які випливають з правопорушень. Допускається заміна неналежного позивача і вступу до справи другого позивача поряд з першим на умовах, визначених судом. Суд може винести рішення стосовно відповідачів, зазначених у позовній вимозі, хоч і не всі інші були залучені до участі в справі. Відповідач може просити суд про залучення до справи як відповідачів інших осіб, але для цього необхідною є згода таких осіб і позивача.
За Федеральними правилами в США пред'явлення позову і ведення справи можливе від імені дійсно заінтересованої особи. Але допускається пред'явлення позову від імені сторони, яка уклала договір не в своїх інтересах, а діяла в інтересах іншої особи.
Для того, щоб бути стороною в цивільному процесі,