В Конституції України зазначається, що держава відокремлена від релігії. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Кожному гарантується свобода совісті, свобода віросповідання, включаючи право сповідати індивідуально або спільно з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніяку, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні і інші переконання і діяти відповідно до них [1].

Громадянин України у випадку, якщо його переконанням або віросповіданню суперечить несення військової служби, а також в інших встановлених федеральним законом випадках має право на заміну її альтернативною цивільною службою”.

Слід зазначити, що останнім часом свобода віросповідання все частіше стала вступати в суперечність з ідеями прав людини, гуманізму, моральності і інших загальновизнаних цінностей. Сьогодні в Україні діє багато так званих нетрадиційних релігійних об'єднань. Не всі з них виконують справді суспільно корисні або принаймні нешкідливі функції. Є окремі культові групи, секти, чия діяльність носить, по суті справи, соціально деструктивний, морально осуджуваний характер, особливо зарубіжні, у тому числі католицькі, протестантські. Штаб-квартири деяких релігійних співтовариств знаходяться в США, Канаді і інших країнах.

У пресі звертається увагу на те, що як тільки громадяни України почали виявляти масову цікавість до релігії, в країну хлинув потік всіляких місіонерів з настирним наміром втягнути в орбіту своїх віровчень якомога більше людей. Відкривають у нас свої представництва, центри, резиденції. Відомо, що протягом 70 років релігійні устремління радянських громадян всіляко придушувались, пригнічувалися, але потім раптом все відразу було дозволено. В результаті виник процес, який фактично став некерованим і не відповідає суспільному благу. З однієї крайності ударилися в іншу [4, c. 179-182].

Недаремно деякі релігійні структури називаються “тоталітарними”, наприклад, такі, як “Біле братство”, “Свідки Єгови”, “Адвентисти Сьомого дня”, “Мормони”, “Глобальна стратегія”, “Харизматична церква”, “Церква останнього заповіту”, рух “п'ятидесятників” і ін. Їхній “тоталітаризм” полягає в тому, що вони намагаються все життя людину поставити під свій контроль, обмежують всякі інші зв'язки і відносини — особисті, суспільні, сімейні, цивільні; відмовляються від служби в армії, нав'язують свої правила, прагнуть повністю заволодіти душею “віруючого”, підпорядкувати собі його волю. Людині, що потрапила в ту або іншу секту, важко потім з неї вийти. Іноді від члена секти вимагають жертвопринесення, на цьому ґрунті скоюються ритуальні вбивства і самогубства.

Таким чином, у сфері реалізації права на свободу совісті зародилися і активно розповсюджуються негативні тенденції, яким право, влада, закони повинні ефективно протистояти, не припускати руйнування багатообразного духовного світу особи, благотворного впливу на життя суспільства традиційного для нашої країни православ'я, інших цивілізованих релігій [15, c. 17-19].

1.2. Право і корпоративні норми

Корпоративні норми — це правила поведінки, по яких живуть і діють різні громадські організації, рухи, об'єднання, асоціації, фундації, центри, союзи і інші утворення недержавного характеру (професійні, творчі, наукові, жіночі, молодіжні, ветеранські, просвітницькі, спортивні, культурні, екологічні, оборонні, технічні і ін.).

Ці правила містяться у відповідних статутах, рішеннях, положеннях, програмах, інших документах вказаних структур. Корпоративні норми тісно пов'язані з правовими, особливо тими, які визначають порядок реєстрації і діяльності громадських організацій і об'єднань. Специфіка корпоративних форм багато в чому залежить від специфіки тої або іншої організації, а різноманіття форм — від різноманітності норм громадської самодіяльності громадян.

Конституція України проголошує: “Кожний має право на об'єднання, включаючи право створювати професійні спілки для захисту своїх інтересів. Свобода діяльності громадських організацій гарантується”. “Громадські об'єднання рівні перед законом” [1].

Проте існують і певні обмеження. Так, в Конституції України зазначається, що забороняється створення і діяльність громадських об'єднань, цілі яких або дії яких направлені на насильну зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності України, підрив безпеки держави, створення озброєних формувань, розпалювання соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі [1].

При цьому визнається політичне різноманіття, багатопартійність, фіксується, що ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Хоча звичайно, що в Україні є певні життєві ідеали і орієнтири.

Корпоративні норми — один з видів соціальних норм, вони входять в загальну нормативно-регулятивну систему суспільства. Норми громадських організацій регламентують в основному їхні внутрішні питання і відносини (цілі, задачі, функцій, прав і обов'язків членів, умови вступу і виходу або відрахування, формування керівних органів, заходи відповідальності, стягнення, членські внески і т.д.).

Деяким громадським організаціям державою делеговано право видавати окремі нормативно-правові акти, наприклад, профспілковим, кооперативним, господарським, комерційним і іншим. В цьому випадку створювані ними норми, спираються вже на примусову силу державної влади, за їхнє порушення можуть настати юридичні санкції. Немало подібних норм містяться в статутах конкретних колгоспів, житлових, будівельних, дачних, гаражних і інших кооперативах. Нерідко ці статути просто дублюють норми відповідних відомчих інструкцій і тому мало чим відрізняються від правових, за виключенням суто внутрішньо організаційних [11, c. 265-269].

В період виборів багато громадських об'єднань, політичні партії, рухи виступають суб'єктами державно-правових відносин, вони мають право висувати своїх кандидатів в депутати, призначати своїх представників у виборчі комісії, при цьому несуть відповідні обов'язки і відповідальність за дотримання законодавства.

1.3. Правові і політичні норми

Право і політика традиційно розглядаються як явища тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені. Достатньо сказати, що переважаюча частина всієї внутрішньої і зовнішньої політики будь-якої держави реалізується через право, закони, а останні, у свою чергу, виступають виразниками і провідниками цієї політики. Якщо ж мати на увазі такий правовий акт, як Конституція, то вона, як відомо, закріплює основи, принципи, цілі, напрями державної політики, фіксує