В нашій країні, де ще не склалася і не проіснувала достатньо довго стабільна система права, а суспільна свідомість на ідеологічному і психологічному рівнях змінювалася і змінюється, немає системи загальновідомих звичаїв, що встояли та могли б стати одним з джерел права.

До звичаїв відносять також традиції, які у меншій мірі пов'язані з відчуттями, емоціями. Їхнє виникнення не обов'язково обумовлено тривалим існуванням якої-небудь норми. Традиції виражають прагнення людей зберегти успадковувані від попередніх поколінь форми поведінки; вони виникають через розповсюдження якого-небудь прикладу, сприйнятого і схваленого суспільством. Така, скажімо, традиція відзначати в трудовому колективі значні події в житті його членів (весілля, народження дитини, захист дипломної роботи або дисертації, ювілейні дати і т.п.). Традиція пов'язана з нормами моралі в тому відношенні, що традиційним стає яка-небудь дія, схвалювана мораллю, а також в тому, що особи, які нехтують цією традицією, заслуговують морального осуду. В то ж час традиції мають щось загальне із звичаєм: вони спираються не тільки на підтримку суспільної думки, але і на психологічні чинники, зокрема на відчуття зв'язку людини з оточуючими, прагнення слідувати поширеному прикладу, якому слідують всі, на те, що психологія називає “психічним зараженням”, наслідуванням і ін [13, c. 10].

3. Співвідношення права і звичаїв

Звичаї грають істотну роль в регуляції різних сторін суспільного життя. Вони тісно пов'язані з правом, мораллю, культурою, політикою, релігією, іншими соціальними нормами. Історично право як система норм в значній мірі походить від звичаїв, які санкціонувалися публічною владою у міру практичної необхідності. Вже в цьому полягає їхня генетична спорідненість. Даний процес у принципі є постійним, він продовжується і зараз, бо право формується не тільки “зверху”, але і “знизу”, з народних глибин, коріння, традицій.

Звичаї прийнято визначати як стійкі і достатньо поширені в певній сфері правила поведінки, які в результаті багатократного, тривалого повторення стають звичкою, звичаєм, які дотримуються добровільно. Звички — могутній засіб формування менталітету особи. Не дарма говорять: звичка — друга натура.

Звичаї передаються з покоління в покоління, багато з них живуть століттями і тисячоліттями, освячені заповітами предків. Немало з них носять релігійний або напіврелігійний характер (наприклад, дотримання посту, рамадан). Подібні соціальні стереотипи є у всіх народів, вони можуть бути різними в різних групах одного і того ж суспільства, в різних етносів, національних груп. Це якнайдавніша форма соціальної регуляції [11, c. 267-269].

Дотримання деяких звичаїв (обрядів, ритуалів, церемоній) є для індивіда не менш імперативною вимогою, ніж виконання законодавчих розпоряджень, бо тут, як правило, відчувається жорсткий тиск громадської думки, пересудів і чутки оточуючих; боязнь піддатися осуду з боку знайомих, друзів, колег; небажання виявитися в становищі людини, що не поважає загальноприйняті норми поведінки (гостинність, добросусідство, пошана старших; присутність на похоронах, вираз співчуття рідним і близьким покійного, традиція відзначати різні радісні події, неофіційні свята, дні народження, весілля, новосілля і ін.). Традиції зобов'язують...

Тому кожний прагне того, щоб не втрачати своєї гідності в очах інших людей, не вибиватися із загального ряду, слідувати порядку, що склався, поступати як все, як прийнято, як заповідано. Ті, хто не дотримується цих канонів, можуть осуджуватись збоку оточуючих, уславитися “білою вороною”, егоїстом і т.д.

В юридичній науці звичаї підрозділяються на правові (звичаєве право) і неправові, або загальносуспільні. Правові звичай тому і називаються правовими, що вони одержують відображення в праві, ним охороняються, захищаються, набуваючи тим самим юридичну силу. Одні з них прямо закріплюються в законі, інші лише маються на увазі, треті логічно витікають з тих або інших правових норм. Частіше всього вони просто згадуються, що означає, що ними можна керуватися.

Але у всіх випадках правові звичаї повинні знаходиться в межах правового поля, у сфері правового регулювання, а не за їх межами. І, звичайно, вони не можуть суперечити чинному законодавству. Правові звичаї покликані сприяти правореалізаційному процесу, доповнювати і збагатити механізм юридичного опосередкування різноманітних суспільних відносин. Правовий звичай є одним з джерел (форм) права [4, c. 185-187].

Що стосується неправових (загальносуспільних) звичаїв, то їх дуже багато, і ті з них, які носять прогресивний характер, право підтримує; до інших відноситься байдуже (нейтрально), оскільки вони не заподіюють ніякої шкоди, з третіми (шкідливими) веде боротьбу, прагне витіснити їх (пияцтво, деякі місцеві традиції гірських народів — калим, викуп нареченої, кровна помста, феодальні пережитки в сім'ї, різного роду забобони, окремі норми шаріату, публічні страти і т.д.). Є звичаї, які пов'язані з релігійною або расовою нетерпимістю і ін.

Але, наприклад, носіння холодної зброї (кинджала) як атрибута національного костюма допускає. Поблажливо відноситься право і до викрадання нареченою (частіше всього — із згоди “викрадається”) за умови, що наречений її не збезчестив. Хоча згідно із законом таке діяння є караним. Право, держава підходять до тих або інших звичаїв диференційовано — старі, неугодні присікаються; нові, корисні заохочуються. Слід мати на увазі, що в звичаях є немало консервативного, неприйнятного. Це — нашарування часів, що минули.

У зв'язку з розвитком в Україні ринкових відносин і переходом від заборонних методів правового регулювання до дозволених роль юридичних звичаїв зростає. До цього веде розширення економічної свободи особи, дія принципу не заборонене законом дозволено”, стимулювання підприємництва, приватної ініціативи [14, c.