Інакше забезпечуються норми звичаю, які спираються не на силу державного апарату, а на силу громадської думки. Порушення звичаєвих норм не тягне за собою втручання державних органів.

3. Право і звичай розрізняються за формою їх виразу, фіксації. Якщо правові норми закріплюються в спеціальних юридичних актах держави (законах, указах, ухвалах), групуються по галузях і інститутах, систематизуються (зводяться) для зручності користування до відповідних кодексів, статутів, що становлять в цілому об’ємне і розгалужене законодавство, то норми звичаю не мають подібних чітких форм виразу, не враховуються і не обробляються, а виникають і існують в свідомості людей — учасників суспільного життя. Їхня поява не пов'язана з волею законодавців або інших осіб [5, c. 144].

Звичаєві норми і принципи, виникаючи під впливом певних соціальних умов в різних шарах і групах суспільства, розповсюджуються потім на більш широке коло суб'єктів, стають стійкими правилами і мотивами поведінки. При цьому не можна точно вказати ні час, ні причини, ні порядок виникнення тих або інших звичаєвих норм, ні термінів їхньої дії. Виникаючи поступово, стихійно, вони також непомітно відходять в минуле, втрачають силу.

Але звичаєві норми — це не тільки неписані вимоги (хоча таких абсолютна більшість). Багато які з них міститься, наприклад, в програмних і статутних документах різних суспільних об'єднань, літературних і релігійних пам'ятниках, історичних літописах, хроніках, манускриптах, що відобразили правила людського буття.

Деякі етичні правила органічно вплітаються в статті і параграфи законів, інших правових актів. Проте на відміну від права, яке є логічно структурованою системою, звичай — відносно вільне, внутрішньо несистематизоване утворення [9, c. 182].

4. Право і звичай розрізняються за характером і способам їхньої дії на свідомість і поведінку людей. Якщо право регулює взаємини між суб'єктами з погляду їх юридичних прав і обов'язків; правомірного — неправомірного, законного — незаконного, караного — некараного, то звичай підходить до людських вчинків з позицій добра і зла, похвального і ганебного, чесного і ганебного, благородного і неблагородного, совісті, честі, і ін. Іншими словами, в них різні оцінні критерії, соціальні мірки.

У зв'язку з цим норми права містять в собі більш менш докладний опис дії, що забороняється або дозволяється, точно вказують потрібний варіант поведінки, відрізняються чіткістю, формальною визначеністю, владністю, як правило, наперед встановлюють санкцію за порушення даного розпорядження, тоді як звичаєві норми не мають такого ступеня деталізації і не передбачають завчасно проголошений вид відповідальності.

5. Право і звичай розрізняються за характером і порядком відповідальності за їх порушення. Протиправні дії спричиняють за собою реакцію держави, тобто не просто відповідальність, а особливу, юридичну відповідальність, причому порядок її покладання чітко регламентований законом — він носить процесуальний характер. Його дотримання таке ж обов'язкове, як і дотримання матеріальних правових норм. Людина карається від імені держави, тому до юридичної відповідальності не можна притягнути в довільній формі [15, c. 20].

Інший характер носить відповідальність за порушення звичаю. Тут чіткої процедури немає. Покарання виражається в тому, що порушник піддається суспільному осуду, до нього застосовуються заходи суспільної дії (догана, зауваження, виключення з організації і т.п.) [6, c. 15]. Це — відповідальність не перед державою, а перед суспільством, колективом, сім'єю, оточуючими людьми. Звичай не володіє тим набором засобів примусу, який є в права — наперед продумана і широко відома система санкцій.

6. Право і звичай розрізняються по рівню вимог, що пред'являються до поведінки людини. Цей рівень значно вище в нормах звичаю, які у багатьох випадках вимагають від особи набагато більше, ніж юридичний закон, хоча він і передбачає за деякі протиправні дії досить суворі санкції. Наприклад, норми звичаю беззастережно засуджують будь-які форми нечесності, брехні, наклепу, обману і т.д., тоді як право присікає найбільш небезпечні їх прояви. Звичай не терпить ніякої антигромадської поведінки, в чому б вона не виражалась, тоді як право карає найбільш злісні випадки таких ексцесів.

7. Право і звичай розрізняються за сферами дії. Звичаєвий простір набагато ширший правового, межі їх не співпадають. Право, як відомо, регулює далеко не все, а найбільш важливі сфери суспільного життя (власність, влада, праця, управління, правосуддя), залишаючи поза рамками своєї регламентації такі сторони людських відносин, як, наприклад, любов, дружба, товариство, взаємодопомога, смаки, мода, особисті пристрасті, і т.д. Право не повинне переходити свої межі і втручатись в сферу «вільних і добровільних душевних рухів».

Вторгнення його в ці зони було б, по-перше, неможливим через непридатність їх до зовнішнього контролю; по-друге, непотрібним і безглуздим з погляду державних інтересів; по-третє, просто недемократичним, антигуманним, «тоталітарним». Тут діють інші соціальні норми, традиції, звички, звичаї. Звичай на відміну від права проникає у всі сфери і осередки суспільства, її оцінкам піддаються у принципі всі види і форми взаємин між людьми [11, c. 269].

Проте слід пам'ятати, що сфери дії права і звичаю не співпадають лише часткове. В головному ж своєму об'ємі вони перекривають один одного. Це значить, що вирішальний круг суспільних відносин складає предмет регулювання як права, так і звичаю. Співвідношення тут таке: все, що регулюється правом, регулюється і звичаєм, але не все, що регулюється