та відповідальність за них мають визначатися виключно законами України. Тобто в цій нормі Конституції закріплено правило про виключно законодавче регулювання адміністративної відповідальності. Що ж до інших видів адміністративного примусу, то такого обмеження Конституція не передбачає. Зазначимо, що в такому стані речей також криється ставлення до адміністративного примусу як до чогось другорядного, неважливого. Адже регулювання інших видів правового примусу, які тотожні відповідним видам юридичної відповідальності, тією ж нормою Конституції також обмежено рівнем закону.
Проте навіть існування конституційного обмеження щодо рівня правового регулювання адміністративної відповідальності реально не знайшло своєї деталізації в чинному законодавстві про адміністративні правопорушення. Так, відповідно до ст. 5 КпАП рішення, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність, дотепер можуть приймати органи місцевого самоврядування. Зокрема, їм надано право приймати загальнообов'язкові рішення з питань боротьби із стихійним лихом та епідеміями. Разом з тим незрозуміло, де передбачається відповідальність за їх порушення? Адже в самих рішеннях не можна, це суперечитиме ст. 92 Конституції України. А в КпАП така відповідальність не врегульована.
Дуже важливим, з точки зору забезпечення прав людини, є визначення підстав застосування заходів адміністративного примусу та його процедур. Щодо підстав ще раз звернемо увагу на їх закріплення в Законі «Про міліцію». Мова знову піде про адміністративне затримання, яке практично в усіх наукових джерелах належить до заходів адміністративного припинення, тобто в усіх випадках підставу його застосування має становити певне правопорушення, яке при цьому припиняється. Навіть у побутовому розумінні затримання завжди пов'язується із вчиненням правопорушення. Разом з тим аналіз п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію» свідчить, що в ньому міліції надається право в ряді випадків застосовувати затримання до осіб, які правопорушення не вчиняли, що не можна визнати правильним. Наприклад, затримано може бути неповнолітніх, які залишилися без опікування законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників) і які не досягли 16-річного віку, тобто затримання здійснюється незалежно від наявності правопорушення.
Міліція також має право затримувати осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. Таких осіб тримають у приймальниках-розподільниках, спеціально створених для них при органах внутрішніх справ рішеннями місцевих рад. Осіб, запідозрених у бродяжництві, міліція тримає протягом часу, необхідного для встановлення особи, вирішення питання про працевлаштування чи направлення до будинку-інтернату для престарілих, встановлення над ними піклування, але не більше 30-ти діб із санкції прокурора. В даному випадку має місце невиправдана підміна термінів, адже заняття бродяжництвом у наш час не визнається жодним правопорушенням, з яким, підкреслимо, тільки й може бути пов'язано здійснення затримання. Нагадаємо, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному свободу пересування та вільного вибору місця проживання, тому будь-які правообмеження щодо осіб, які не мають постійного місця проживання, є неконституційними.
Міліція також має право затримувати і тримати в спеціальному приміщенні осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, — до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години. І в цьому випадку використання терміна «затримання» є, як уявляється, неправомірним. Мова і тут має йти про доставлення зазначених осіб до медичних закладів з можливим триманням, якщо обставини не дозволяють доставити їх до лікувальних закладів негайно, в спеціальному приміщенні міліції.
Слід звернути увагу на той факт, що в Законі «Про міліцію» практично не врегульовано процедури здійснення розглянутих видів затримання (крім строків), тим самим права таких затриманих законодавчо не визначено і не гарантовано. Закріплення тих чи інших правил відомчими нормативними актами в цьому випадку не можна вважати прийнятним, адже такі правила зовсім невідомі широкому загалу. Немає жодних підстав поширювати на подібні випадки також положення статей 261—263 КпАП України, оскільки в них іде мова про осіб, затриманих за вчинення адміністративних правопорушень, хоча в літературі і допускається таке поширення.
Неналежне правове регулювання процедур застосування заходів адміністративного примусу є ще однією загальною проблемою у забезпеченні прав людини в цій сфері. І знову ж ця проблема найбільше стосується заходів, які не є адміністративними стягненнями. Останні накладаються і виконуються в порядку, встановленому КпАП України, про проблеми оновлення якого варто говорити окремо. Для інших же заходів загальні процедури застосування, так само як і підстави, не встановлено. Зважаючи на те, що діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу всіх видів визнається видами адміністративних проваджень, її необхідно врегулювати в Адміністративно-процедурному кодексі (крім провадження в справах про адміністративні правопорушення, регулювання якого має залишитися в КпАП).
Заслуговують на увагу думки Колпакова з приводу вирізнення різних видів державного примусу, в тому числі й адміністративного. Зокрема, він вважає, що відмінності, які існують між галузевими нормами і тим, що склалися під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності характері й особливостях державних примусових заходів залежно від тієї чи іншої правової галузі.
Внаслідок перелічених обставин, види державного примусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.
На цих підставах виділяють: кримінальний примус, цивільно-правовий примус, адміністративний примус.
При аналізі взаємозв’язків галузей права і видів примусу привертає увагу те, що галузей права значно більше, ніж видів державного примусу. Дана обставина пояснюється двома факторами.
З одного боку, появою в матеріальній сфері права комплексних галузей (економічне, житлове, податкове, банківське, морське, митне тощо), які слід розглядати як повноцінні, хоч і специфічні. Очевидно, цей процес є