Найбільш яскраво ранньорабовласницьке право відображалося в договорах самозастави (nexum), при цьому Закони XII таблиць не розділяють угоди самозастави і відчуження речі, регулюючи і ті і інші спільною статтею Законів «VI.1. Якщо хто укладає угоду самозастави або відчуження речі (у присутності 5 свідків і вагаря), то хай слова, які вимовляються при цьому, вважаються непорушними.». В цій же формі здійснювалися і договори позики, регулюванню яких Закони надають особливу увагу. Боржник після визнання за собою боргу або після прийняття проти нього ссудового рішення одержував тридцять пільгових днів (III.1.). Якщо ж протягом цього пільгового терміну заборгованість не погашалася, кредитор одержував право «накласти руку» на боржника, тобто доставити його до місця судочинства (III.2.). Закони XII таблиць строго регламентують процедуру примушення боржника до виконання зобов'язань, не припускаючи самоправства кредитора і однозначно вимагаючи присудження для обмеження прав боржника. І хоча покарання для неспроможного боржника могло бути дуже жорстоким, від продажу в рабство і смертної страти (III.5.) до пропорційного розчленовування згідно претензіям кредиторів (III.6.), Закони регламентували рух позикового капіталу, обмежуючи розміри стягуваних відсотків (VIII. 18а), караючи лихварство великим штрафом (VIII. 18б). Тільки в 326 році до н. е. законом Петелія договір позики був реформований, і боргове рабство відмінене. З того часу боржник відповідав перед кредитором в межах свого майна [15, c. 113].

2.4. Договір позики

Боргове рабство, узаконене XII таблицями, відзначалося надзвичайною суворістю. Договір позики, за яким засобом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі nеxum (нексум) — кабала. За способом укладення нексум схожий на манципацію (свідки, мідь, формула). У разі прострочення платежу кредитор, користуючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», що означало закувати в кайдани. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу молити про допомогу друзів і родичів. «Третього базарного дня боржники підлягали страті або надходили у продаж за кордон», що означало рабство (Табл., III, 5. Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 1, 46). Тим часом (тобто поки боржник знаходився в ув'язненні) він мав право помиритися (з позивачем), але якщо (сторони) не мирилися, то (такі боржники) залишалися в ув'язненні 60 днів. Протягом цього терміну їх три рази підряд у базарні дні приводили до претора на коміціум і (при цьому) оголошувалася присуджена з них сума грошей. Третього базарного дня вони підлягали страті або надходили в продаж за кордон, за Тибр. Коли в боржника виявлялося кілька кредиторів, закон встановлював: «Нехай розрубають боржника на частини» (Табл., III, 6. Третього базарного дня нехай розрубають боржника на частини. Якщо відітнуть більше або менше, то нехай це не ставиться їм у провину). За деякими свідченнями, цей припис не застосовувався буквально. Економічна вигода стимулювала кредиторів до продажу боржника в рабство. Визнавалося, що виплативши борг, громадянин повертав собі волю.

Боргове рабство найбільше загрожувало плебеям, позбавленим того захисту і допомоги, що надавали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Риму пішла на поступки. У 326 р. до н. е. (через 250 років після закону Солона) боргове рабство було скасоване й у Римі (закон Петелія). Ніхто не міг більше, ніж злочинці, утримуватися в ув'язненні чи бути закованим у кайдани; за борги належало відповідати майном, а не тілом; закабалені були звільнені і було заборонено на майбутнє брати боржників у кабалу.

Чи суворо дотримувалися закону Петелія? Це запитання ставить Є. Штаєрман і відповідає на нього заперечливо. Той же Тит Лівій вказує, що під час Другої Пунічної війни до римської армії стали набирати і тих, «хто був в оковах за борги»; про «закованих боржників» можна прочитати у Плавта, римського комедіографа III—II ст. до н. е., нарешті, у Цицерона.

2.5. Зобов'язання з деліктів

Закони XII таблиць визначають ряд зобов'язань, які виникають унаслідок спричинення шкоди, і розглядають їх не як правопорушення, а як посягання на права приватної особи (приватні делікти), яка ставила кривдника в становище боржника потерпілого.

До категорії таких приватних правопорушень відносилися особиста образа, яка каралася штрафом в 25 ассів (VIII. 4.). Особливо жорстоко карався наклеп або ганебні слова (смертна страта) (VIII.1a; VIII. 1б). Зобов'язання у вигляді штрафів або відшкодування заподіяного збитку покладалося у разі рубання чужих дерев, необережного знищення чужого майна, зберігання крадених речей, лихварство, пред'явлення суду підроблених речей, потрава або крадіжка урожаю, в нічний час (для неповнолітніх).

При цьому разом з штрафами зберігається найдавніший принцип таліону («VIII.2. Хто заподіє членоушкодження і не помириться з (потерпілим), то хай і йому самому буде заподіяно те ж саме»).

Законам XII таблиць відомі і публічні делікти, що відносяться перш за все до посягань на державу. «IX.5. Закон XII таблиць наказують піддавати смертній страті того, хто підбурює ворога (римського народу до нападу на Римську державу), або того, хто передає ворогу римського громадянина»

Проте, не дивлячись на достатньо широкий спектр злочинів, караних смертною стратою, рішення про позбавлення життя римського громадянина могло бути ухвалене тільки в центуріатній коміції [3, с. 135].

2.6. Сімейно-шлюбне право

Про сімейне право стародавнього Риму слід зазначити те, що римська сім'я, як її малюють Таблиці, була сім'єю строго патріархальною, тобто такою, що знаходиться під необмеженою владою домовладики, яким міг бути дід або батько. Така