Е. Прасолова зазначає, що висновок експертного дослідження повинен міститися у заключній частині самого висновку експерта. .98. № 53/5.[22, с. 60]. У висновках даються відповіді на поставлені запитання, які повинні бути короткими, чіткими і зрозумілими. Послідовність викладення повинно відповідати питання, що закріплені у постанові про призначення експертизи. Також Є.М. Прасолова пропонує поділити висновки у заключній частині на категорично позитивні; категорично негативні та ймовірно позитивні; ймовірно негативні. Але, на мою думку, ймовірні висновки можуть бути лише певною здогадкою і тому не можуть служити доказом по оригінальній справі.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду не є обов’язковим, але незгода з ним повинна мотивуватися у відповідній постанові, ухвалі, вироку (ч. 4 ст. 75). Також необхідно усувати випадки критичного ставлення до висновку експерта. Він не має наперед встановленої сили, переваги перед іншими доказами і, як всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням слідчих, прокурорів, суддів, що групується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Пленум Верховного Суду України в постанові №8 від 30.05.1997 р. “Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах” наголосив, що, повторно, експертом авторитетної установи або таким, який має більший досвід експертної роботи тощо. [3; 4 с. 4].

Аналіз судової та слідчої практики виявляє факти, коли суди на обґрунтування вироку посилалися на висновок експертизи, не дослідивши його у передбаченому законом порядку

Таким чином, висновок експерта відрізняється від усіх інших доказів тим, що він, як правило, базується на даних науки і техніки і виникає в результаті вже зібраного доказового матеріалу по справі; і все ж не є більш цінним джерелом доказів. Більш цінним джерелом доказів служить те, яке містить достовірно встановлені факти, а бути впевненим у достовірності фактів можна лише тоді, коли їх оцінити.

Висновок експерта оцінюється з точки зору її обґрунтованості і повноти доведеності висновків, тобто в науково-фактичному відношенні, а також з точки його законності, дотримання процесуальних норм при призначенні і проведенні експертизи, тобто в юридичному відношенні.

2.7. Протоколи слідчих і судових дій, інші документи як джерела доказів

Одним з видів доказів у кримінальному процесі є документи. Відповідно до ст. 65 КПК України вони поділяються на дві групи: а) протоколи судових та слідчих дій; б) інші документи.

Протоколи слідчих та судових дій. Закон не тільки регламентує засади і порядок діяльності органів дізнання та попереднього слідства, а й зобов'язує належним чином її документувати, тобто повно і всебічно відображати у процесуальних документах хід і результати слідчих та Інших процесуальних дій, підстави, мотиви та зміст рішень, які приймаються у справі. Додержанням даних вимог забезпечується засвідчувальний характер пізнавальної діяльності у кримінальному процесі. Це слугує, з одного боку, важливою гарантією додержання законності. З Іншого, належна фіксація у процесуальних документах ходу та результатів процесуальних дій є засобом забезпечення достовірності отриманих при цьому доказових даних.

Кримінально-процесуальним документом можна вважати юридичний документ, складений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим на це учасником процесу у зв'язку із здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесуальних дій або прийняттям рішень), у якому зафіксовано інформацію, що відображає хід та результати діяльності суб'єктів кримінального процесу, зміст та форму процесуальної дії або рішення.

З усієї сукупності процесуальних документів кримінально-процесуальний закон визначає ті, які мають значення доказів.

Кримінально-процесуальне законодавство України до доказів цілком виправдано відносить не всі процесуальні документи, а лише протоколи слідчих та судових дій. Тут слід зауважити, що КПК України ширше визначає коло документів, які можуть бути віднесені до даної групи доказів, ніж, скажімо, КПК Росії. Так, згідно зі ст. 87 КПК Росії, доказами у кримінальній справі є протоколи, які засвідчують обставини та факти, встановлені під час огляду, виїмки, обшуку, затримання, пред'явлення для впізнання, а також під час провадження слідчого експерименту, складені в передбаченому законом порядку. В даному переліку немає протоколів таких слідчих дій, як допит свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого, очна ставка [10, c. 186].

Очевидно, законодавець, виходячи з розуміння доказів як єдності фактичних даних та їх процесуальних носіїв, відносить протоколи названих слідчих дій не до окремих видів доказів, а до процесуальної форми таких доказів, як показання свідка, потерпілого, обвинуваченого та підозрюваного.

Протоколи допиту даних осіб утворюють невід'ємну частину названих доказів. Самі ж докази тут уявляються як органічна єдність фактичних даних (відомостей, які повідомляються допитуваними) та їх носія (процесуальної форми) — протоколу. Не названі в російському законодавстві в числі протоколів слідчих дій як доказів і протоколи отримання зразків для порівняльного дослідження, протоколи накладення арешту на майно та інші. Очевидно, що КПК Росії не відносить відповідні процесуальні дії до числа слідчих, тобто дій, спрямованих на отримання доказів.

КПК України дає загальніше та ширше поняття протоколів слідчих і судових дій як доказів. Ст. 82 КПК України визначає: "Протоколи слідчих і судових дій, складені й оформлені в порядку, передбаченому цим Кодексом, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи". Таким чином, за законодавством України до доказів належать протоколи всіх слідчих дій, а перелік таких залишається відкритим.

Ця позиція закону, як на нашу думку, є більш виправданою. Протоколи слідчих дій мають унікальну якість — здатність бути процесуальним носієм доказової інформації різного рівня: