Це був час дедалі тіснішого переплетіння світської і релігійної влади, коли єпископи й інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями. За Дагобера І на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невід'ємною частиною шляху до пошани, пройшовши який наближені короля ставали місцевими правителями — графами і єпископами одночасно; частими були випадки, коли єпископи управляли містами і сільськими поселеннями навколо, карбували гроші, збирали податі з земель, що підлягали оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю та ін.

Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, почали посідати усе більш високі місця у феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки.

3. РАННЯ ДЕРЖАВА ФРАНКІВ У ПЕРІОД VII – IX СТОРІЧ

Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII—IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, що призвів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і волі, до посилення приватної влади феодальних магнатів. Цьому сприяли деякі історичні чинники. Зростання великого землеволодіння, що почалося з VI—VII ст. і супроводжувалося суперечками між землевласниками, виявило усю слабкість королівства Меровингів, у якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з підпорядкування місцевої знаті або опору населення стягуванню податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель і реально займали територію між Луарою і Рейном.

Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної непокори центральній владі став церковний собор «прелатів і знатних людей», що пройшов у Парижі в 614 р. Едикт, прийнятий собором, закликав до «покладення краю заколотам і нахабним вилазкам зловмисників», загрожував покаранням за розкрадання і зловживання владою чиновникам, збирачам податків на торгових місцях, але водночас обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи в такий спосіб законодавчі підвалини їхнього імунітету. До того ж за рішенням собору єпископи повинні були надалі обиратися «духовенством і народом», за королем зберігалося лише право схвалювати результати виборів.

До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Лише на основі нових наділень, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйоріально-васальних зв'язків могло відбутися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і почали проводити Каролінги, які фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 р.

Реформи Карла Мартелла. Майордом Карл Мартелл (715—741 pp.) почав свою діяльність з утихомирення внутрішньої смути в країні, з конфіскацій земель своїх політичних супротивників, з часткової секуляризації церковних земель. Він скористався при цьому правом королів на заміщення вищих церковних посад. За рахунок створеного в такий спосіб земельного фонду почали роздаватися новій знаті земельні наділення в довічне умовне держання — бенефіцій (від лат. beneficium — благодіяння, милість) при несенні тієї чи іншої служби (найчастіше кінної військової). Землю одержував той, хто міг служити королю і приводити із собою військо. Відмова від служби або зрада королю спричиняли втрату наділення. Бенефіціарій одержував землю з залежними людьми, які несли на його користь барщину чи панщину або сплачували оброк. Використання такої ж форми наділення іншими великими землевласниками привело до виникнення відносин сюзеренітету-васалітету між великими і дрібними феодалами.

Поземельні відносини, що існували усередині класу феодалів, лежали в основі його військово-політичної організації. Бенефіцій, як правило, був пов'язаний з відносинами васалітету, коли вільна людина, яка одержала бенефіцій від великого землевласника, називалася його васалом (від латинського слова «vassus» — слуга) і зобов'язувалася відбувати для нього військову службу. Вступ у васальні відносини закріплювався певною церемонією. Одержуючи бенефіцій, вільна людина оголошувала, що вона стає васалом того чи іншого пана (сеньйора), а сеньйор брав від неї клятву вірності. Ця церемонія одержала пізніше назву оммажу (від латинського слова «homo» — людина, оскільки в клятві вірності були слова: «стаю вашою людиною»).

На відміну від відносин, що встановлювалися між селянином і феодалом, васальні відносини не виходили за межі одного і того самого панівного класу. Васалітет закріплював феодальну ієрархію, тобто підпорядкування дрібніших землевласників великим, а великих — найбільш великим, у той час як особиста залежність селянина від феодала призводила до закріпачення селян.

Розширенню феодального землеволодіння в VIII ст. сприяли і нові загарбницькі війни, і нова хвиля франкської колонізації, що супроводжувала їх. Причому якщо у франкській колонізації VI – VII ст. брала участь в основному верхівка франкського суспільства, то до колонізації VII – IX ст., що відбувалася в значно більших розмірах, були залучені заможні алодисти, за рахунок яких і поповнювався в цей час кінним лицарством клас феодалів.

Із середини VIII ст. починається період, що передує завершенню процесу розшарування франкського суспільства на клас феодальних землевласників і клас залежних від них селян, поширеними стають відносини покровительства, панування і підпорядкування, що виникають на основі особливих договорів комендації, прекарію, самозакабалення. На розвиток відносин покровительства великий вплив мав римський інститут — клієнтели, патронату. Відносини покровительства і патронату у франків були спричинені розривом старих родових зв'язків, неможливістю для дрібноселянського господарства бути економічно самостійним через війни і грабежі феодалів. Покровительство мало