У процесах встановлення влади великих землевласників над селянами в Західній Європі величезну роль відігравала християнська церква, яка й сама стала великим земельним власником. Оплотом панівного становища церкви були монастирі, а світської знаті — укріплені замки, що ставали вотчинними центрами, місцем збору ренти із селян, символом могутності сеньйорів.

Договори комендації (покровительства) виникли насамперед у відносинах селян з церквою, монастирями. Вони не завжди були безпосередньо пов'язані із втратою свободи і прав власності на земельну ділянку комендованого, як це мало місце у випадку договору самозакабалення. Але потрапивши раз під таке покровительство, вільні селяни поступово втрачали свою особисту волю і через кілька поколінь здебільшого ставали кріпаками.

Договір прекарію був безпосередньо пов'язаний з передачею землі. Він мав наслідком виникнення умовного держання землі, що передавалася в тимчасове користування, супроводжувався виникненням тих чи інших обов'язків прекариста на користь великого землевласника (працювати на полях господаря, віддавати йому частину врожаю). В особі прекариста утворювався перехідний прошарок від вільних общинників-алодистів до залежних селян. Існували три форми прекарію. Precaria data («прекарій даний») — своєрідна форма оренди землі, на підставі якої безземельний чи малоземельний селянин одержував ділянку землі в тимчасове користування. За договором ргесагіа геmuniratoria («прекарій відшкодований») прекарист спочатку віддавав свою ділянку землі землевласнику й одержував її назад у володіння. Цей вид прекарію виникав, як правило, внаслідок застави землі в забезпечення боргу. За договором ргесагіа oblata («прекарій подарований») прекарист (найчастіше під прямим натиском землевласника), який вже потрапив в економічну залежність, віддавав свою ділянку господарю, а потім одержував від нього свою і ще додаткову ділянку землі, але вже на умовах держання.

Власник прекарію мав право судового захисту проти третіх осіб, але тільки не щодо землевласника. Прекарій міг бути узятий назад землевласником у будь-який момент. У міру того, як кількість підвладних магнату людей (прекаристів, комендованих) зростала, він отримував над ними усе більшу владу. і

Держава всіляко сприяла зміцненню цієї влади. У капітулярїї 787 p., наприклад, заборонялося кому-небудь приймати під покровительство людей, які залишили сеньйора без його дозволу. Поступово васальні зв'язки, чи відносини залежності, охоплюють усіх вільних. У 808 р. їм було наказано йти на війну зі своїм сеньйором або з графом.

Пізні «варварські правди» свідчать і про інші зміни в соціальній структурі варварських суспільств, що відбуваються у зв'язку з розвитком нових феодальних відносин. В Алеманській і Баварській правдах (VIII ст.) усе частіше згадується фігура колона. Колон або раб, посаджений на землю, був відомий і римському праву, яке позбавляло його господарської самостійності, права укладати договори, підписувати документи та ін.

Вестготи в V—VI ст. перейняли від Риму ці заборони. Але остготи почали відходити від них. Відповідно до ст. 121 Остготської правди, наприклад, «якщо хтось давав у борг гроші колону або рабу без відома господаря, то він міг повернути борг із пекулія», тобто з майна, яким він володів.

Виникла нова феодальна форма колонату, що відрізняється від попередньої тим, що колоном міг стати не тільки раб чи безземельний орендар, а й вільний селянин. Згідно з Алеманською правдою (22, З)1 колон господарює самостійно, але повинен сплачувати податі натурою церкві або відробляти панщину 3 дні на тиждень.

Відбуваються зміни й у правовому статусі рабів. Послаблювалися, наприклад, строгі заборони на шлюби рабів з вільними. Якщо відповідно до римського права вільна жінка за зв'язок з рабом оберталася в рабство, а згідно з Салічною правдою її можна було безкарно убити, то Алеманська правда надавала такій жінці право заперечувати проти «рабської праці служниці» (18,2).

І нарешті, у IX ст. великі бенефіціарії домагаються права передавати бенефіцій у спадщину. На зміну бенефіцію приходить феод2. Великі феодали перетворюються на сузеренів, наділених політичною владою у своїх володіннях.

Державний устрій. У процесах становлення і розвитку державного апарату франків можна виявити три головних напрями: перший, особливо характерний для початкового етапу (V – VII ст.), дістав вияв у переродженні органів племінної демократії франків на органи нової, публічної влади, у власне державні органи; другий визначався розвитком органів вотчинного управління; третій був пов'язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів на «приватну» владу государів-сеньйорів з формуванням сеньйоріальної монархії, що виявилося повною мірою на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII—IX ст.).

Завоювання Галлії стало могутнім імпульсом створення нового державного апарату у франків, оскільки воно потребувало організації управління у завойованих областях, їхнього захисту. Хлодвіг був першим франкським королем, який утвердив своє виключне становище одноособового правителя. З простого воєначальника він перетворюється на монарха, домагаючись цього становища всіма способами: віроломством, хитрощами, знищенням родичів, інших племінних вождів. Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римського кліру, було прийняття християнства.

З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає могутнім фактором зміцнення королівської влади. Саме церква дала франкським королям таке виправдання загарбницьких війн, як посилання на «щиру віру», об'єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, а й духовного глави своїх народів.

Поступовий перехід галльської еліти в християнську віру стає також важливим історичним чинником об'єднання Галлії, розвитку особливої регіональної феодально-християнської, західноєвропейської (романо-германської) цивілізації.

Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні та інші зміни в галльському