у травні («травневі поля»). Але на місцях продовжували існувати сотенні збори («малюс»), що виконували судові функції під головуванням тунгінів, які разом з рахінбургами, знавцями права («які виносять вирок»), були представниками общини.

Роль общини в судових справах була великою. Община відповідала за убивство, скоєне на її території, виставляла співприсяжників, які свідчили про добре ім'я свого члена; самі родичі доставляли до суду свого родича, разом з ним сплачували вергельд.

Король виступав насамперед як «охоронець світу», як виконавець судових рішень общини. Його графи, сацебарони виконували в основному поліцейські і фіскальні функції. Салічна правда передбачала покарання для королівських посадових осіб, які відмовлялися задовольнити вимогу вільної людини і застосувати владу до правопорушників. Водночас, захищаючи певною мірою самостійність общини від втручань з боку королівських посадових осіб, Салічна правда забороняла, наприклад, щоб на одні общинні збори з'являлося більше трьох сацебаронів.

Королівські приписи, відповідно до Салічної правди, стосуються незначного кола державних справ — призову до війська, виклику до суду. Проте Салічна правда свідчить і про посилення влади королів. Так, наприклад, несення королівської служби виправдовує нез'явлення обвинуваченого до общинного суду. Більше того, король прямо втручається у внутрішньообщинні справи, в її поземельні відносини, дає дозвіл чужинцеві селитися на общинній землі.

Влада франкських королів почала успадковуватися. В VI— VII ст. під прямим впливом пізньоримських порядків законодавчі повноваження королів посилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже йдеться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Показовим є те, що там же з'являється поняття зради королю, яка вважалася тяжким злочином.

Однак король в цей час — насамперед воєнний ватажок, воєначальник, головною турботою якого є «порядок» у королівстві, приборкання непокірної місцевої знаті. З обмеженістю королівських функцій була пов'язана і відсутність ефективно діючих органів центральної адміністрації, казначейства, самостійних королівських судів, наділених апеляційними функціями.

Державний апарат, який утворюється, відзначається ще крайньою аморфністю, відсутністю розмежованих посадових повноважень, підпорядкованості, організації діловодства. Державне управління зосереджується в руках королівських слуг і наближених. Серед них вирізняються двірський граф, референ-дарій, камерарій. Двірський граф виконує здебільшого судові функції, керує судовими поєдинками, спостерігає за виконанням вироків. Референдарій (докладник), хранитель королівської печатки, відає королівськими документами, оформляє акти, приписи короля тощо. Камерарій слідкує за надходженнями до королівської казни, за схоронністю майна палацу.

В VI—VII ст. головним управителем королівського палацу, а згодом і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого всемірно посилювалася в умовах постійних походів короля, який управляв своїми територіями «з сідла».

Формування місцевих органів влади відбувається у цей час під значним впливом пізньоримських порядків. Меровінгські графи починають управляти округами як римські намісники. Вони наділені поліцейськими, військовими і судовими функціями. В капітуляріях тунгін як суддя майже не згадується. Поняття «граф» і «суддя» стають однозначними, їх призначення належить до виключної компетенції королівської влади.

Водночас органи державного апарату франків, які знов виникають, наслідуючи деякі пізньоримські державні порядки, мали інший характер і соціальне призначення. Це були органи влади, що виражали інтереси насамперед германської служивої знаті та великих галло-римських землевласників. Вони і будувалися на інших організаційних засадах. Так, наприклад, широко використовувалися на державній службі дружинники короля. Дружина, яка спочатку складалася з королівського військового загону вільних франків, а отже, і державний апарат поповнювалися згодом не тільки романізованими галлами, які вирізнялися серед інших своєю освітою, знанням місцевого права, а й рабами, вільновідпущениками, які становили придворний королівський штат. Усі вони були заінтересовані в посиленні королівської влади, в зруйнуванні старого племінного сепаратизму, в укріпленні нових порядків, які обіцяли їм збагачення і соціальний престиж.

У другій половині VII ст. складається нова система політичного панування і управління, своєрідна «демократія знаті», яка передбачає безпосередню участь верхівки класу феодалів, що формувався, в управлінні державою.

Розширення участі знаті, яка феодалізувалася, в управлінні державою, «сеньйоризація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, якою вона користувалася раніше. Це сталося не одразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. В цей час велику владу присвоює створена раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті й вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передаються ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, а й на місцях. Поряд з послабленням влади королів дедалі більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набувають графи, герцоги, єпископи, абати, які стали великими землевласниками. Вони починають привласнювати податки, мито, судові штрафи.

Ще в 614 р. вищезазначеним едиктом (ст. 12) заборонялося призначення «посадової особи (judex — певно, герцога або графа), як і підлеглої їй людини», якщо вони не були місцевими землевласниками. В 673 р. світська знать домоглася підтвердження Хільперіком