В пізніх правдах місцевим правителям — герцогам і графам — приділяється не менше уваги, ніж королю. Штраф відповідно до Алеманської правди загрожує будь-кому за невиконання вимог герцога чи графа, за «зневагу до їх повістки з печаткою». Спеціальний титул 2-ї Баварської правди присвячений герцогам, «яких народ поставив або їх обрав»; він свідчить про різноманітність тих справ, «які їх стосуються». Тут передбачене покарання у вигляді значного штрафу не тільки за невиконання, а й за «недбалість» під час виконання їхніх наказів, зокрема, йдеться про безкарність у разі виконання наказу герцога про вбивство тієї чи іншої особи, певно такої, що «вчинила проти закону».

Крім того, відповідно до Алеманської правди посада герцога успадковується його сином, якому, однак, загрожує «вигнання і позбавлення спадщини» за спробу «заволодіти нею по-грабіжницьки», щоправда король міг «пробачити сина... і передати йому спадщину». З часом усі найважливіші посади в державному апараті стали спадковими.

Збережена в тій чи іншій мірі покора місцевої знаті королю починає дедалі більше зумовлюватися її особистими відносинами з королівським двором, васальною залежністю від короля як сеньйора.

З середини VII ст., в епоху так званих ледачих королів, знать вже безпосередньо бере правління у свої руки, усуваючи короля. Спочатку це робиться шляхом дедалі більшого посилення ролі й значення посади майордома, а потім — прямого усунення короля. Яскравим прикладом цього є сама зміна королівської династії у франків. Ще в VII ст. своєю могутністю, земельним багатством почав вирізнятися рід майордомів Піпінідів. Один з них, Карл Мартелл, фактично вже правив країною. Завдяки проведеним реформам йому вдалося на певний час укріпити єдність Франкської держави, яка переживала тривалий період політичної дестабілізації, розчленування. Син і спадкоємець Карла Мартелла, не бажаючи навіть формально визнавати короля, здійснив державний переворот, заточив останнього царя Меровінга у монастир і посів його престол.

Аграрний переворот VIII ст. сприяв подальшому розвитку феодальної держави, тієї адміністративної системи, в якій головну роль починають відігравати органи вотчинного управління. Новій перебудові апарату управління сприяло значне поширення у той час імунітетних грамот, відповідно до яких територія, що належала власнику імунітету, вилучалася (частково або повністю) з відання державної влади в судових, податкових, адміністративних справах. Вотчинник, таким чином, отримував політичну владу над своїми селянами. Імунітетні грамоти, як правило, санкціонували вже сформовані відносини політичної залежності селян від своїх сеньйорів-вотчинників.

Армія. На ранніх етапах розвитку феодальної держави армія не відокремлювалася від народу. Це було народне ополчення, що брало активну участь в політичному житті. В кінці V — на початку VI ст. вона ще будувалася на племінних засадах. Усунення озброєного народу від справ управління було прямим наслідком занепаду племінної основи франкської армії, яка поповнювалася в VII ст. галло-римлянами, вільними прекаристами. На військову організацію франків мали вплив римські установи. Так, були запроваджені гарнізонна служба, підпорядкування військових загонів місцевим посадовим особам, призначення королем командирів — тисячників, сотників.

У міру становлення феодальних відносин в ополченні головували не тільки посадові особи короля, а й великі землевласники-сеньйори. У подальшому військові загони приводив з собою сеньйор.

Безпосередньою причиною введення бенефіціарної системи Карлом Мартеллом була необхідність створення кінноти для боротьби з арабами, які вторгайся на територію королівства в першій половині VII ст. Озброєні вершники мали бути заможними людьми, оскільки кожен повинен був мати коня і потурбуватися про спорядження. Поступово протягом VIII—X ст. в імперії франків сформувався військовий прошарок вершників. Вони називалися лицарями або (у французів) шевальє (лат. ті-lites), єдиним їхнім заняттям була служба своєму сеньйору і війна. Завдяки системі васалітету лицарі були включені до системи ленного держання землі, а отже, до системи управління.

Військова служба стала невіддільною від земельної власності. Одним з показників перемоги феодальних відносин було те, що вища влада у військовій справі і в суді стала атрибутом, тобто суттєвою властивістю земельної власності.

4. ЗАНЕПАД ДЕРЖАВИ ФРАНКІВ

Зіткнення суспільних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких порядків галло-римлян, співіснування і взаємодія таких різних по характеру суспільних устроїв і прискорило створення нових, феодальних відносин. Вже в середині VII у. в Північній Галії починає складатися феодальна вотчина з характерним для неї розділенням землі на панську (домен) і селянську (держання). Розшарування "рядових вільних" в період завоювання Галії відбувалося і в силу перетворення громадської верхівки в дрібних вотчинників за рахунок привласнення громадської землі.

Процеси феодалізації в VI-VII ст. на півдні Галії не набули такого бурхливого розвитку, як на півночі. В цей час розміри франкської колонізації тут були незначними, зберігалися великі статки галло-римської знаті, продовжувала широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння.

V-VI ст. в Західній Європі були відзначені початком могутнього ідеологічного піднесення християнської церкви. Служителі десятків виникаючих монастирів, храмів виступали з проповідями про людське братство про допомогу бідним і страждаючим, про інші етичні цінності.

Населення Галії під духовною дією священнослужителів, очолюваних єпископами, стало сприймати все більше християнські догмати, ідею спокутування покладаючись на заступництво святих батьків ради отримання прощення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей природно концентрувалося на таких питаннях як смерть, посмертний суд, подяка, пекло і рай. Страх перед чистилищем і пеклом церква стала використовувати в своїх корисливих