Зростаюча ідеологічна і економічна роль церкви не могла рано або пізно не виявитися в її владних домаганнях. Проте церква в цей час не була ще політичною освітою, не мала єдиною організації, представляючи собою якесь духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією самим найважливішим вважався єпископ Риму, що отримав пізніше звання папи римського.

В діяльність церкви в якості "христових намісників" на землі все більше вторгалися і королі, які в цілях зміцнення своєї украй нестабільної влади призначали єпископів з своїх наближених, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді і по проблемах богослов’я. В 511 року на скликаному Хлодвігом Орлеанським церковному соборі було прийнято рішення, що жоден мирянин не може бути введений в церковний сан без королівського дозволу. Подальшим рішенням Орлеанського церковного собору в 549 року було остаточно закріплено право королів контролювати призначення єпископів.

Це було час все більш тісного переплетення світської і релігійної влади, коли єпископи і інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями.

На початку VII у. відправлення церковних функцій стало невід’ємною частиною шляху до шани, пройдучи який, наближені короля ставали місцевими правителями - графами і єпископами одночасне; нерідкі були випадки коли єпископи управляли містами і оточуючими їх сільськими поселеннями, чеканили гроші, збирали податки із земель, що підлягають оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю і ін.

Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, стали займати все більш високе місце у феодальної ієрархії, чому сприяли і не заборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки.

Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VІІІ - X ст. В цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, що привів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і свободи, до зростання приватної влади феодальних магнатів. Цьому сприяла дія ряду історичних чинників. Починаючи з VI-VII ст. Зростання великого землеволодіння, супроводиться розбратами землевласників. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель і реально займали територію між Луарою і Рейном.

Однією із спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної непокори центральним властям став церковний собор “прелатів і знатних людей”, який пройшов в Парижі в 614 року.

Едикт, прийнятий собором, закликав до “припинення найсуворішим чином заколотів і зухвалих вилазок зловмисників”, загрожував покаранням за “розкрадання і зловживання владою урядовцям, збирачам податків на торгових місцях”, але одночасно обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи таким чином законодавчу основу їхнього імунітету.

Єпископи до того ж за рішенням собору повинні були надалі обиратися “духівництвом і народом” при збереженні за королем лише права схвалювати результати виборів.

До ослаблення влади франкських королів привело швидше за все виснаження їхніх земельних ресурсів.

Результатом такого становища франкської держави був її поділ, зафіксований у 843 р. Верденським договором, укладеним між внуками Карла Великого було започатковано утворення нової самостійної держави - Франції. За цим договором Карлу Лисому, який став першим французьким королем, дісталися землі на захід від Рейну. Однак Франція (ця назва утвердилася у X ст.) була єдиним королівством лише суто номінально, оскільки її територіальний розпад продовжувався. На XI ст. вона була конгломератом численних сеньйорій різного розміру і з досить різноманітним з етнічного погляду складом населення (кельти, баски, нормандці та ін.). На той час у Франції внаслідок територіальної роздробленості державна влада була буквально розщеплена між королем і багатьма іншими феодалами рівного йому чи нижчого рангу.

На подальших етапах розвитку середньовічного суспільства у Франції класова і внутрішньокласова боротьба, а також політичні форми, в яких вона здійснювалася, набували найбільш яскравих і типових рис. Французький феодалізм в цілому дає класичні зразки того, як глибокі зміни в економічній і політичній структурі суспільства призводять до неминучої й закономірної зміни форм організації держави.

ВИСНОВКИ

Охарактеризувавши процес виникнення і розвитку держави франків, розглянуто основні етапи формування феодального суспільства, держави та права, дана коротка, однак змістовна характеристика реформи Карла Мартелла, а також розглянуто державний устрій феодального суспільства франків.

За своєю формою їх держава була ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до феодального суспільстві, що уникло у своєму розвитку стадії рабовласництва. Це суспільство характеризується багатоукладністю (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення основних класів феодального суспільства. З огляду на це ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої общинної організації, установ племінної демократії.

Держава франків пройшла у своєму розвитку два основних періоди (з кінця V до VII ст. і з VIII до середини IX ст.). Межа, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій (на зміну Меровінгам прийшли Каролінги). Вона стала початком нового етапу глибокої соціально-економічної і політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава у формі сеньйоріальної монархії.

В другому періоді в основному завершується створення великої феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: замкненого, ієрархічно у подвійному підпорядкуванні, пов'язаного васально-ленними узами класу феодалів, з одного боку, і експлуатованого ним залежного селянства — з іншого. На зміну відносній централізації ранньофеодальної держави приходить феодальна роздробленість.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994.

Шевченко