Діяльність панів-ради була багато в чому подібна до феодальної

курії у західноєвропейських монархіях. Великі князі змушені були рахуватися з нею, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали, хоча для князя рішення ради не були обов'язковими.

1.2. Литовсько-руський сейм

Подолання роздрібненості у Великому князівстві Литовському увінчалося остаточним сформуванням загальнодержавного представницького інституту — литовсько-руського сейму як зібрання представників усіх областей держави. Він склався шляхом еволюції різних національних інституцій як корінної Литви, так і українсько-білоруських князівств. Перше його скликання як загальнодержавного органу відбулося 1492 p., коли після смерті князя Казимира Ягайловича на сеймі було обрано його наступника. Однак головним поштовхом до формування литовсько-руського сейму була зовнішня небезпека, пов'язана з активізацією наступальних дій Москви і Кримського ханства проти Литви, що змусило останню зосередити всі сили на оборот. Зовнішня небезпека значною мірою зумовила і склад сейму, що остаточно сформувався у XVI ст.

Чільне місце в сеймі, безперечно, посідав великий князь. Сюди входили також урядовці та представники вищого духовенства: католицькі й православні єпископи, воєводи, каштеляни і пани, урядники двірські, маршалки, хорунжі, старости, державці й намісники, тіуни і городничі. Всі вони були причетні до оборони держави як урядовці, а також як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей (залежно від величини маєтку) і сплачували воєнні податки.

Найчисленнішу групу на литовсько-руських сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Всі вони у випадку небезпеки могли зі зброєю в руках виступити на захист держави. Якогось визначеного порядку чи норми представництва в цьому органі не існувало. Не були представлені в сеймі міщани та волосні селяни. Представники цих станів могли виступити на засіданнях сейму або звернутися до великого князя з клопотаннями чи скаргами щодо місцевих і станових питань Хрестоматія з історії держави та права України / За ред. А. С. Чайковського. — К., 2003. – С. 429..

Відповідно до сеймової реформи 1564 р. було визначено порядок шляхетського представництва на загальному сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по два посли від кожного повіту, яким виборці вручали писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалось 22 повітових сеймики. В цілому сейм мав деякі ознаки установи парламентського типу, але, на відміну від західноєвропейських станово-представницьких органів, тут була представлена лише шляхта.

Сейми розглядали питання обрання великого князя, військової повинності, податків, воєнних союзів і державних уній, законодавчої діяльності тощо. У своїх взаємовідносинах великий князь і сейм були деякою мірою рівносильними сторонами. В державі не було створено правового механізму, який би визначив прерогативи тієї чи іншої сторони, і згода досягалася, як правило, шляхом компромісу.

До складу сейму входили пани-ради. Радними панами були здебільшого литовці-католики, які мали виключне становище в державі, їхні маєтки були розташовані по всій території князівства, що зумовлювало їхній майновий зв'язок з різними регіонами. Вони постійно перебували у віданні найголовніших державних справ як члени великокняжої ради, обласні управителі, їх відрізняли економічна могутність і привілейоване становище в державі. Все це виділяло їх в особливу впливову групу, що вирішувала питання під кутом власних корпоративних інтересів.

Литовсько-руський сейм поділявся на дві палати: "лавицю" ("коло" панів радних) і "коло" рицарства — шляхти. Така форма станового представництва істотно відрізнялася від західноєвропейських станових інститутів. Якщо "лавиця" була багато в чому схожою з англійською палатою лордів чи польським сенатом, то нижня палата сейму сформувалася як одностанова. Там все прибрали до своїх рук магнати і шляхта, відсторонивши городян та інші стани Українське державотворення: Словник-довідник. — К., 1997. – С. 192-193.. З іншого боку, центральному сейму не вдалося підпорядкувати собі місцеві сеймики, які нерідко діяли всупереч загальнодержавним інтересам. Такий характер станового представництва у Литовсько-Руській державі значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу в суспільстві, що поклало край спробам королів зосередити в своїх руках загальнодержавну владу.

Характерною рисою політичної організації Литовсько-Руської держави було те, що великий литовський князь, об'єднавши ряд державних організмів, взяв у свої руки лише найважливіші урядові справи, розділив управління не лише з литовськими можновладцями, а й з місцевими земськими князями і боярами. Останні й після ліквідації удільної системи продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях, складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для вирішення справ місцевого законодавства та судочинства. В таких умовах українські князівства ставали складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові та особисті права станів (в першу чергу привілейованих), сформувались і діяли феодальні представницькі органи Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996. – С. 117..

На протилежних засадах формувалася Московська централізована держава, до складу якої увійшла частина земель колишньої Київської Русі. Вона всіляко придушувала будь-які прояви самобутнього розвитку захоплених і приєднаних земель. УСІ стани, в тому числі й найвища аристократія, вважалися "государевыми холопами". Тут панувало безправ'я всіх верств і необмежена деспотична влада монарха, який вільно розпоряджався життям і майном своїх підданих, що не мали ні станових, ні корпоративних, ні особистих прав.

1.3. Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави

Центральна адміністрація Литовсько-Руської