держави складалася з призначених спочатку особисто великим князем, а потім за погодженням з панами-радою і сеймом урядовців. Першою особою тут був маршалок земський, який за відсутності великого князя головував на зборах панів-ради. Його заступником був маршалок двірський, який керував князівським двором і всіма придворними. Державною канцелярією відав канцлер, його заступником був підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій земський, а його заступником був двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський (або великий) та гетьман двірський (або польний). Іншими урядовцями були придворні чини: чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий, які, крім виконання своїх безпосередніх функцій, нерідко виступали у ролі посланців князя чи його представників у різних регіонах держави чи за її межами. Багато цих посад обіймали українські пани і шляхта.
У Литовсько-Руській державі великокняжа влада намагалася подолати сепаратизм великих феодалів, підпорядкувати їх своїй владі, спираючись на середнє дворянство — шляхту. Саме князь Вітовт (1382—1430) зробив перші рішучі кроки в цьому напрямку, позбавляючи місцеві династії їхніх спадкових князівств-земель або переміщуючи їхні володіння в інші місця. Згодом наступ на стару феодальну аристократію здійснив його молодший брат Сигізмунд (1431 — 1440). Як свідчить літописна хроніка, він переслідував князів і намагався "піднести рожай (тобто рід. — Авт.) хлопський, псю кров". Сигізмунд був виразником інтересів середніх верств феодального стану, через це його вбили змовники-аристократи, серед яких були й великі українські феодали Музиченко П. Історія держави і права України. — К., 1999. – С. 304..
Великі землі-князівства, якими управляли Гедиміновичі, впродовж XIV—XV ст. зберігали свою цілісність. Державно-правовий статус таких князівств, як Полоцьке, Жмудське, Вітебське, Смоленське, Київське, Волинське, Підляшшя, визначався їхніми земськими привілеями, що почав надавати Вітовт та його наступники. І хоча ці землі в різні часи втрачали статус князівства, проте вони зберігали свою територіальну цілісність і багато своїх політичних прав. Так, у привілеї Казимира Ягайловича, наданому Київській землі, зазначалось: А городки й волости Киевские киянам держати, а никому иному". У Великому князівстві Литовському панівний етнос сформував таку систему адміністративного управління приєднаними територіями, при якій в останніх зберігалося чимало політичних структур попереднього періоду. Ці області користувалися значною самостійністю у своїх внутрішніх справах.
З метою подолання місцевого сепаратизму литовські правителі неодноразово здійснювали походи на українські та білоруські землі. Кожного разу князівства підкорялися Литві, визнаючи себе васалами великого князя Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996. – С. 223..
Умови, на яких вони визнавали владу глави Литовського князівства, визначалися так званими уставними земськими грамотами, що були результатом компромісу між литовським урядом і населенням приєднаних регіонів. Причому переможена сторона брала активну участь у визначенні умов договору, про що свідчить зміст грамот: "били нам чолом вси князи и бояре и слуги витебски, и войт, и мещане места витебского и вся земля Витебская; били нам чолом слуги наши князи и панове й бояре и земяне, вся шляхта киевская". Чимало положень у грамотах виходило від місцевого населення і потім отримувало санкцію литовського уряду. Так, саме на вимогу земель у грамотах наголошувалося на факті добровільного, а не насильницького приєднання до Великого князівства Литовського. Те саме стосувалося, наприклад, умови, щоб Київською землею управляли лише місцеві бояри Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995. – С. 58. Уставні грамоти містили значну кількість норм кримінального, цивільного, процесуального, фінансового права, що встановлювалися місцевими феодалами, а литовський князь лише санкціонував їх.
Зміст багатьох уставних грамот віддзеркалював властиве середньовічному суспільству уявлення про великокняжу владу як гарант справедливості та дотримання давніх традицій.
Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації інституту удільних князів, яких спочатку замінили волосні намісники і старости. У великих містах правили воєводи (на відміну від таких самих давньоруських посад, це були не військові, а цивільні адміністративні особи). Намісниками в менших містах були державці. Сільський староста мав помічників — тіунів, возних. Останні організовували судові процеси під головуванням старости і виконували судові рішення.
1.4. Адміністративно-територіальний поділ
На початку XVI ст. великокнязівський уряд здійснив реформу, якою в українських землях було запроваджено такий самий, як у Литві, адміністративно-територіальний поділ. Основною територіальною одиницею стало воєводство, яке поділялося на повіти і волості. З цього часу головною фігурою в системі місцевого управління став воєвода, якого призначав великий князь практично на необмежений термін. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних та великокняжих податків, відав питаннями організації військового ополчення, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою залишався староста, який очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (на території якого розташовувався відповідний адміністративний центр) інколи називався каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи Історія України / Під заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1997. – С. 141-143. Серед помічників старост були слркбовці зі староруськими найменуваннями: тіуни, донські, отроки. З'явилися й нові посади: возні, хорунжі, городничі, мостівничі. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости стали вирішувати найважливіші питання на їх засіданнях спільно зі шляхтою.
У селах довгий час існували самоуправлінські общини — волості, сотні, сороки, десятки, очолювані виборними старшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках або вічах. Згодом, у зв'язку з подальшою централізацією держави, а також посиленням ролі шляхти, селянське самоуправління почало занепадати.
Правове становище міст і