містечок, їх адміністративний устрій та порядок управління були досить строкатими. Вони поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Спочатку міста не були окремими адміністративними одиницями, а становили частку тих земель, на яких вони розташовувалися, підлягаючи юрисдикції відповідного урядовця чи феодала. У XIV—XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права. Цей процес знайшов законодавче відбиття у Третьому Литовському статуті, згідно з яким міста поділялися на привілейовані (з магдебурзьким правом) і непривілейовані.
У великокнязівських містах органи управління формував великий князь. Представниками державної адміністрації тут виступали воєводи, старости і війти. Вони на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб, які відали певними сферами управління і виконували судові функції. Приватновласницькими та церковними містами управляли їх власники-магнати або церква. Вони призначали адміністрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах населенню дозволялося обирати ратуші, що були органами самоврядування.
Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування, який складався з двох колегій — міської ради і лави. До міської ради щорічно обиралися радці (радники) у кількості від 6 до 24 осіб, які зі свого складу обирали бурмістра. Підсумки виборів до міської адміністрації мали затверджуватися старостою чи власником міста. Зазначені особи нерідко самі призначали радців і бурмістра. Міська рада обирала або призначала лаву — судовий орган, очолюваний війтом. Суд лавників розглядав кримінальні справи (цивільні справи належали до компетенції міської ради), а також претензії міщан до феодалів.
1.5. Судочинство та судова система
До кінця XIV ст. суд великого князя литовського був аналогічний суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від себе вони передавали справи судочинства посадовим особам — воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали тільки суду великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди, існував церковний суд.
З кінця XIV ст. судова система в державі окреслюється у відповідну структуру, якої не було ні в Київській Русі, ні у Галицько-Волинському князівстві. Найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який був одноосібним, мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Якщо хто-небудь і брав у ньому участь за наказом князя, то рішення все одно залишалось за володарем. Через велику кількість справ він іноді передавав право чинити суд своїй довіреній особі, але таке доручення мало тимчасовий характер Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000. – с. 42..
Поряд із великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження старостам та воєводам. Судочинство ними здійснювалось також одноосібне. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. У випадку здійснення судочинства тільки панами-радою рішення можна було оскаржити князю, який у такому випадку розглядав скаргу спільно зі своїм дорадчим органом. Нижчою ланкою судової системи були суди державців-намісників, які управляли невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду був суд воєводи, від якого можна було апелювати до сейму землі (князівства) або суду великого князя.
Ще одним різновидом судів Литовсько-Руської держави були домініальні — одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Юридичною підставою для них була відповідна грамота великого князя. Такі суди були узаконені привілеєм 1457 p., а судебник 1468 р. врегулював їхню компетенцію.
Існували ще громадські суди селян та міщан, які називались "коп-нгши" (люди сходились на їх засідання копою, тобто гуртом). Кошті суди були найдавнішими, досить авторитетними і тому навіть у Третьому Литовському статуті йшлося про їх збереження. Це був суд звичаєвого права, він перебував у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто називалася віче). Юрисдикції такого суду підлягало все населення "копного" округу. Але пани і шляхта швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони стали, таким чином, виключно селянськими сулами.
У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовились від прав здійснення власного судочинства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.
Земські шляхетські суди (їх ще називали шляхетськими трибуналами) були запроваджені в усіх повітах і складалися з судді, підсудка і писаря, яких обирала шляхта та затверджував великий князь, їхні засідання тривали два тижні та проходили тричі на рік. Земські суди судили шляхтичів у всіх справах, за винятком значних кримінальних випадків (наїзд на сусіднє володіння, підпал, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшого тут розглядалися цивільні справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000. – С. 69-71.
Гродські суди були одноосібними — судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода. За дотриманням формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя, судові книги вів писар. Ці суди розглядали переважно кримінальні справи, судили шляхтичів, міщан, селян. Апелювати на вирок цього суду можна було також до суду великого князя.
Відповідно до Другого Литовського статуту, в кожному повіті утворювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. До складу цих установ входили підкоморний суддя, призначений великим князем, та його заступник — коморник.
На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, що розглядав справи, які раніше