судів "загального права", які були започатковані практикою роботи роз'їзних королівських судів.

Населення різних місцевостей складало певного роду союз для власної охорони від злочинних елементів і боротьби зі злочинами. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, він скликав копу (віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили з'явитись самі або прислати представників), щоб учинити слідство і суд. Перші копні збори, що проводили слідство "по гарячих слідах", складалися з найближчих сусідів і мали назву "гарячої копи". Після неї вже скликалася велика копа. В урочистій обстановці, з дотриманням визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його результатами виносився (усно чи у письмовій формі) присуд і здійснювалося його виконання. До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його території. Сюди могли звертатися представники всіх станів суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції — гродського суду, до якого дозволялося також надсилати апеляції.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Він розпочинався із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Відповідно до Першого Литовського статуту, якщо звинувачений не з'являвся в суд, вирок міг бути винесений заочно. За Другим Литовським статутом тільки після триразової неявки в суд вирок виносився заочно. У випадку неявки в суд з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу без скарги потерпілого. У XVI ст. з'являються також елементи слідчо-розшукового (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур.

Кожний суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами в судах були: власне зізнання (допускалося навіть "виривання" такого зізнання шляхом застосування тортур); показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного, яку давали "добрі люди". При оцінці доказів більш достовірними вважалися показання шляхтича, аніж непривілейованої людини. Не могли давати свідчення особи, раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинних дій, божевільні.

Список використаної літератури

Грушевський М. Історія України-Руси: У 10-ти т. — К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. — Львів, 1991.

Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.

Історія України / Під заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1997.

Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1996.

Історія України: Хрестоматія. — К., 1996.

Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996.

Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. З історії української державності. — Львів, 1992.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995.

Музиченко П. Історія держави і права України. — К., 1999.

Полонсъка-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К., 1993.

Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова // Статут Великого князівства Литовського: У 3-х т. — Одеса, 2002. — Т. 1.

Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000.

Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996.

Українське державотворення: Словник-довідник. — К., 1997.

Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. — К., 1997.

Хрестоматія з історії держави та права України / За ред. А. С. Чайковського. — К., 2003.