Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазна-чених умов, визнається законодавством недійсним. Не-дійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.

Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії її учасників, які не порушують вимог закону. При цьому слово „закон” вживається в широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у законі приписів. Незаконним, наприклад, буде правочин, спрямо-ваний на обмеження правоздатності або дієздатності гро-мадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не пе-редбачене законом.

Форма правочину – це спосіб волевияв-лення. Правочини можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо в законі не вста-новлена певна форма тих чи інших угод, то сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібну їм угоду.

Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають пе-релік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в за-коні умов, довічного утримання. Нотаріальному посвід-ченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіре-ності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, ко-оперативних та інших громадських організацій, за виня-тком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини (ст. 54 Закону України „Про нотаріат”). Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які по-требують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе зна-чення. Недодержання нотаріальної форми тих угод, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність. По недій-сній угоді (правочину) кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах [13, с.171-172].

Хоча закон і не дає вичерпного переліку угод, які вимагають обов’язкової письмової форми, проте законо-давець зазначає, що правочини між юридичними особами, а також між юридичною особою і громадянином потребу-ють письмової форми [7, с.251-252]. Письмової форми потребують також правочини між громадянами на певну, зазначену в за-коні, суму. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх угод, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угод застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму.

Недотримання простої письмової форми правочину по-збавляє сторони права, у разі виникнення спору, поси-латися для підтвердження правочину на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання правочину, а також те, що він був укладений на відповідних умовах, сторо-ни можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність правочину наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазна-чено в законі.

Крім перелічених вимог дійсності правочинів (їх можна на-звати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під умовою, тобто з урахуванням різних об-ставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні. Для угод (правочинів), пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх угод, а для деяких, можна назвати другорядними.

Правочини, укладені під умовою, поділяються на відкладальні і скасувальні.

Правочин визнається укладеним під відкладальною умо-вою, якщо сторони поставили виникнення прав і обо-в’язків у залежність від обставини, щодо якої не відомо, станеться вона чи не станеться (наприклад, правочин найму жилого приміщення укладена за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).

Правочин визнається укладеним під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цією правочином у залежність від обставини, щодо якої не відомо, станеться вона чи не станеться. Наприклад, на-ймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкла-дальною або скасувальною умовою, називаються умов-ними правочинами. Укладаючи умовну угоду, сторони не по-винні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настан-ню умов.

Якщо настанню умови недобросовісно перешкоджає сторона, якій настання умови не вигідне, то вважається, що умова настала.

Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сто-рона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.

Важливе місце в деяких правочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виника-ти, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, су-дом, господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і умовою в умовній угоді. Умова хоча і передба-чається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні [13, с.176-177].

РОЗДІЛ ІІ.

ВИДИ НЕДІЙСНИХ правочинів

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність правочину не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов’язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочинів може бути різною. Причому може виникнути питання, з якого моменту