Коли розглядається поняття причин злочинності через спектр філософського вчення про причинність, то поряд із поняттям причини, яка викликає певний наслідок, неодмінно стоїть поняття умови, яка сама цього наслідку не викликає, але сприяє причині "виконати свою справу". Терміни "причина" і "умова" застосовує і законодавець (ст. 23 КПК України та ін.).

Отже, ці поняття використовуються кримінологією, хоч поряд з ними трапляється й таке поняття, як "детермінанти", що охоплює обидва вказані терміни. В цьому немає нічого дивного, адже причини і умови — складові елементи процесу детермінації, який крім них включає ще й наслідок1. Більше того, відштовхуючись від філософської суті цих понять, слід зауважити, що в кримінології їх важко чітко розмежувати. Так, відсутність потрібного досвіду і досвідчених фахівців, які б змогли організувати на високому рівні процес роздержавлення майна у країні, були умовами злочинних проявів у ході приватизації. Але вони стали одночасно і причинами цих проявів, штовхнувши певних осіб на злочини у цій сфері.

Отже, причини — це ті процеси і явища, які породжують злочинність як свій безпосередній наслідок. Що стосується умов, то вони безпосередньо не породжують злочинність, але "відкривають шлях" для дії причин, полегшують настання суспільне небезпечних наслідків. Умовами виступають всілякі недоліки в управлінській та організаційній сфері діяльності різних галузей господарства і державного апарату.

Причини і умови злочинності криються у всій сукупності негативних явищ у соціумі, і саме вони обумовлюють існування злочинності як свого наслідку.

За Н. Ф. Кузнецовою, причиною, яка найближче стоїть до злочинного акту, є антисоціальна мотивація поведінки. Виникає запитання: звідки ж вона береться у деяких членів суспільства? Якщо рухатися по ланцюжку причинності в зворотному напрямі від цієї "кінцевої" причини, то ми потрапляємо до маси факторів, які генерують цю криміногенну мотивацію. Тобто вони виступають попередньою ланкою у причинному зв'язку і відображають ті об'єктивні суперечності, що існують у конкретному суспільстві.

У тріаді "злочин — вид злочинності — злочинність" немає механічного повтору їх детермінантів. Адже злочинність як соціальне явище не тотожне окремому її прояву за всіма ознаками. Вона інтегрує в собі все, що властиве окремим діянням, виводячи на вищий рівень загальні характеристики усієї сукупності.

Якщо детермінантами злочинності є соціальні, економічні й психологічні фактори, то виникає запитання: яке ж місце в них належить біологічним чинникам? Не більше, як своєрідній умові, що може ускладнювати чи гальмувати соціалізацію особи, яка потребує в таких випадках корекції і "лікування". Без такої корекції можливий негативний вплив генетичних та психічних аномалій на поведінку особи в бік її антисуспільної орієнтації, як правило, агресивного характеру.

Прикладом соціальної обумовленості злочинності є її різке зростання в Україні в 1-й половині 90-х років внаслідок кризових явищ, що спостерігалися в нашому суспільстві (1990 р. — 370 тис. злочинів, 1995 р. — 640 тис.). Пояснити біологічними чинниками таке її різке зростання аж ніяк не можна.

Питанню про соціальні і біологічні фактори злочинності була присвячена конференція Американської асоціації наукового прогресу (Бостон, 1993 p.). Висновок її учасників: "Теза — злочинцями народжуються, а не стають" — насмішка над наукою. Всі доповідачі явно віддавали перевагу соціальним чинникам над біологічними факторами злочинності. Расових передумов злочинності також немає, — вважає більшість учених.

Причини і умови злочинності залежно від їх рівня дії можна класифікувати на: 1) причини і умови злочинності в цілому; 2) причини і умови окремих видів злочинності; 3) причини і умови конкретних злочинів.

За змістом детермінанти злочинності можна поділити на економічні, соціальні, політичні, духовні, ідеологічні, організаційно-управлінські тощо.

2. Основні теорії причин злочинності

Загальні причини злочинності криються у суспільних суперечностях, які існують як "по вертикалі", так і "по горизонталі". Від початку свого існування й до сьогодні людству властива злочинність як соціальний феномен, обумовлений об'єктивною реальністю, тому справедливим є вислів: кожне суспільство має таку злочинність і злочинців, яких воно заслуговує. І якщо відійти від нормативного розуміння злочинності (наявність держави і права як інститутів, що визначають, які діяння є злочинами, а які ні), то можна сказати, що так звана вічна злочинність, тобто посягання на власність і людину, існувала ще за первіснообщинного ладу і згідно зі звичаями каралася стратою або вигнанням з племені, що було рівнозначно смерті. Ці "вічні" посягання становлять ядро і сучасної злочинності, незважаючи на зміни суспільно-економічних формацій.

Отже, можна погодитися з думкою, що злочинність вічна. Більше того, з інтенсифікацією розвитку суспільства злочинність стає дедалі глобальнішим і всеохоплюючим явищем, яке все більше "конкурує" з легальним бізнесом, переплітається з ним, набуває реальної влади. Нині її можна назвати, за висловом Президента України, "п'ятою владою".

Починаючи з 70-х років у СРСР, а, отже, і в Україні, спостерігається зниження рівня державної регуляції економічних процесів, внаслідок чого почала бурхливо зростати економічна і посадова злочинність. Намагання влади "лібералізувати" економіку в межах існуючих політичної і економічної систем було моментально використано злочинним світом для створення і подальшого розвитку "тіньового сектора", тобто фактично паралельної системи виробництва і розподілу продукції. Тіньова економіка, за оцінками фахівців, вже наприкінці 70-х років становила щонайменше 25 % ВВП. Звичайно, на прискорення вказаних процесів вплинули й суб'єктивні чинники, насамперед безталанне керівництво державою.

Зауважимо, що тіньова економіка і пов'язані з нею економічна злочинність та корупція були в СРСР завжди. Після періоду непу, в якому вона процвітала, їй вдалося вижити в 30—50-ті роки, ховаючись за вивісками різних артілей, що виробляли хімікати (у народі їх