це діяння склад злочину, і якою саме статтею кримінального закону він передбачений; 3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину; 4} чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; 5) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують відповідальність підсудного, і які саме; 6) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати; 7) чи підлягає задоволенню цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що робити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; 9) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями й іншими речами, нажитими злочинним шляхом.
Безумовно, не на всі перелічені питання прокурор повинен шукати відповідь при підготуванні до судових дебатів - все залежить від категорії справи. Водночас деякі питання, зокрема чи мало місце діяння, чи має воно склад злочину і чи винен підсудний у вчиненні злочину, прокурор вирішує в кожній справі.
Позитивна відповідь на зазначені питання дає можливість прокурору скоригувати відповіді на інші питання, визначені в ст. 324 КПК України.
Таким чином, предметом судової промови прокурора є ті питання, які суд вирішує при постановленні вироку. Ці питання визначено для суду першої інстанції, як уже згадувалося, ст. 324 КПК, а також у статтях 323, 328, 330 КПК. Вони досліджуються під час судового слідства й аналізуються в промовах.
4. Відмова прокурора від обвинувачення
Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач, повинен бути переконаний у винності підсудного. За інших умов він не спроможний буде виконати свою процесуальну функцію. Така переконаність прокурора виникає у зв'язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, тобто матеріалів досудового слідства при підготуванні до судового процесу.
Якщо прокурор, ознайомившись із матеріалами кримінальної справи, прийде до висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, він повинен відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Він також повинен ураховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження доказів, ніж при досудовому слідстві, і може по-іншому висвітлити обставини справи, надати їм зовсім іншого змісту та ряд інших особливостей. До таких змін прокурор завжди повинен бути готовим. Від цих змін залежить, яку він займе позицію, до яких висновків прийде, як його переконаність у винності особи буде трансформуватися.
З огляду на принципову можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного слід проаналізувати причини, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причини у кожному випадку можуть бути такими:
1. Судове слідство показало, що докази, зібрані під час досудового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й аналізу.
2. На судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинувачення, побудованого на фактах, котрі під час досудового слідства не були перевірені в повному обсязі.
3. На судовому слідстві виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення зі справи всього того, що виправдовувало б обвинуваченого й інше.
Названі причини розглянуто тільки в аспекті змін у фактичних обставинах справи, що викликали необхідність відмовитися від обвинувачення. Водночас необхідно відмітити, що в кримінальному судочинстві враховуються лише певні факти, тому для відмови прокурора від обвинувачення необхідно, щоб вони мали юридичну характеристику та були відображені в кримінально-процесуальному законі.
Слід ураховувати й суб'єктивну сторону відмови від обвинувачення, тобто особисту позицію прокурора. Така відмова є можливою і необхідною, якщо він упевнений і переконаний у невинності підсудного. Ці висновки ґрунтуються на вимогах закону. Так, відповідно до ч. З ст. 264 КПК України: "Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови". З цього можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення - це не тільки право, але і його обов'язок. Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення, яке вже неможливо вважати державним. У разі, якщо потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов'язаний закрити справу.
Отже, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, у якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви неможливості його підтримання. Це означає, що прокурор у цілому або в якійсь частині припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного. Виходячи зі змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити два різновиди відмови від державного обвинувачення - повну та часткову.
Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що повна відмова прокурора від обвинувачення - це виправлення помилки, допущеної при порушенні кримінальної справи, її розслідуванні, затвердженні обвинувального висновку, а також при попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу в результаті більш глибокої перевірки й аналізу обставин справи в більшості випадків можна