2. Процесуальною рівноправністю або рівністю сторін, бо змагання можна вважати справедливим тільки тоді, коли сторони знаходяться приблизно в одній „ваговій категорії”, тобто володіють порівнюваними „стартовими” можливостями для захисту своїх законних інтересів.

3. Наявністю незалежного від сторін суду, оскільки справедливе змагання немислиме без нейтрального арбітра. З тези про незалежність суду випливає, по-перше, що в змагальному процесі суд не може приймати на себе здійснення ні обвинувальної, ні захисної функції. Він приступає до справи лише по звинуваченню і не має права виходити за рамки, окреслені в обвинуваченні [20, с. 129]. З цього слідує другий дуже важливий висновок: головною рушійною силою змагального процесу є не ініціатива суду, а спір сторін з приводу обвинувачення. Nemo nisi accusatus fuerit, condemnari potets (лат.) - ніхто не може бути засуджений без відповідного обвинувачення - одне з найважливіших правил змагальності, сформульоване ще Ціцероном. Незалежність суду, по-третє, означає, що не тільки суд не має права виконувати функції сторін, але і жодна із сторін не може брати на себе навіть частково суддівської функції. Інакше суд не був би строго відокремлений від даної сторони, а сторона ставала сама собі суддею. Nemo unquam judicet in se (лат.) - ніхто не повинен бути суддею в своїй власній справі - свідчить ще одна древня заповідь змагального процесу.

Отже, три ознаки - наявність сторін, їхня процесуальна рівність і незалежність відокремленого від сторін суду - достатні для змагальності. Якщо ці ознаки зібрані воєдино, перед нами, без сумніву - змагальна модель процесу. Таким чином, змагальність можна юридично визначити як такий ідеальний тип процесу, в якому спір рівних сторін вирішується незалежним судом.

Юридичний порядок є результатом застосування до якихось суспільних відносин певних методів правового регулювання. Вибір методу визначається специфікою об’єкту регулювання, але більшою мірою - наявними суспільними цілями і потребами. Не складають виключення і змагальні процедури.

Прийнято вважати, що в судочинстві діють в різних поєднаннях два методи правового регулювання - імперативний і диспозитивний, або, як їх ще іноді називають, методи підпорядкування і розсуду сторін. Традиційно вважають також, що в кримінальному процесі переважає імперативний метод, хоч виказана і точка зору про те, що змагальність є виявом тільки диспозитивного методу. Безумовно, обидва названі методи є в арсеналі кримінальної юриспруденції. Можна погодитися і з тим, що питома вага імперативного вище, ніж диспозитивного. Це продиктовано особливою серйозністю об’єкту правового регулювання - суспільних відносин, пов’язаних з питанням про здійснення злочину і тому вимагаючих рішучого і твердого втручання. Проте зведення правового регулювання лише до двох названих методів не враховує всієї специфіки процесуальних галузей і є, по суті справи, перенесенням на процесуальний грунт форм дії на суспільні відносини, які типові для матеріального права. В змагальному процесі центральний метод правового регулювання інший. Він полягає в такому способі побудови відносин учасників процесу, коли при розв’язанні юридичних питань між ними необхідна наявність незалежного і неупередженого арбітра. Тому даний метод регулювання слід назвати судовим. Важливо підкреслити, що при його використовуванні жодна із сторін не має безпосередньої влади над іншою. Примушуючи обвинуваченого, наприклад, до того чи іншого обмеження свободи, обвинувачу, як правило, потрібно звертатися до суду за відповідним дозволом. Так само обвинувачений, добиваючись відміни примусових заходів, може діяти через суд. Все це мало нагадує діяльність за наказом. Але, можливо, сам суд, ухвалюючи владне рішення, діє імперативно? Пригадаємо, проте, що при імперативному методі суб’єкт владних повноважень управляє ситуацією, намагаючись досягти цілей, що стоять безпосередньо перед ним.

Інша справа, коли він приймає те або інше рішення на вимогу сторони. Ця сторона добивається тут своєї цілі, це вона активно бере участь в управлінні ситуацією. Вимагаючи від суду законного рішення, сторона майже так само владно впливає на суд, як і суд на дану сторону. Для подібного способу взаємин рамки імперативно-командної схеми є затісними. Учасники процесу в своїх вимогах підкоряються не один одному, але лише правовим нормам. Значить, в основі взаємин, у тому числі „обвинувач - обвинувачений”, лежить в даному випадку не метод влади-підпорядкування, а щось інше. Не можна тут знайти і ознак диспозитивного регулювання, оскільки рішення ухвалюється не за вільним розсудом сторін, а згідно думки суду. Але і сам суд в значній мірі зв’язаний позицією сторін і представленими ними доказами, і тому також не може бути визнаний абсолютно вільним (диспозитивним) в прийнятті рішення. Волевиявлення сторін, будучи опосередкованим думкою і волею арбітра, направлене одне на одного не „по горизонталі” (як це було при диспозитивному регулюванні) і не „по вертикалі” (що характерно для імперативного методу), а ніби по дузі. В рамках цього методу зберігаються одночасно і рівноправність сторін, властива диспозитивності, і владний характер відносин, запозичений з імперативного методу. Арбітральний метод як би діалектично „знімає” ці методи, перетворюючи їх в якісно новий сплав [30, с. 101].

Арбітральний метод доречний передусім там, де розглядається головне питання кримінальної справи - про вину і кримінальну відповідальність. Причому він має настільки велике значення, що необхідність в арбітральному методі не залежить від того, в якому положенні знаходиться його розгляд - в попередньому (пред’явлення первинного обвинувачення) або остаточному (судовий розгляд по остаточному обвинуваченню). Для пред’явлення первинного обвинувачення судова форма не менше актуальна, ніж для судового розгляду, і притому виключно своєчасна - адже