Все більше і більше розкриваються нині правові цінності прецедентного права, що виражають оптимальне пристосування правових принципів до життєвих ситуацій.

Особистісна цінність права

Напрям в юриспруденції, що розглядає особу в якості фундаментальної цінності права, І.А. Покровський позначає як персоналізм. Зміст же трансперсоналізму, пише І.А. Покровський, складає думку про те, що "право і держава одержують свою цінність не від людської особи, а від певної надіндивідуальної інстанції, що сама людська особа, є не ціллю, а тільки засобом для досягнення тих або інших вищих інтересів цілого".

Персоналістична орієнтація в праві виражається двояко. Перш за все особа визнається найважливішою, але зовнішньою для права цінністю. Так, наприклад, Н.С. Малєїн декларує: "Закон існує для особи, але не вона для закону". І пояснює: "Повага до особи виражається у визнанні її єдиною цінністю первинного порядку, щодо якої визначаються всі інші повторні цінності, включаючи право". Є.А. Лукашева пише про особистісну цінність права - його гуманістичну орієнтацію, здатність забезпечувати інтереси і цілі особи, її творчий розвиток і соціальну активність.

Слід помітити, що такого роду "особистісну цінність" може при даному підході мати не тільки право, але і економіка, політика і ін. Визнання особи винятково зовнішньою цінністю для права, цінністю більш важливою, ніж суспільство або держава, істотно не змінює внутрішньої структури права, його об'єктивної конструкції. Тому персоналізм такого роду залишається зовнішнім, формальним, неістотним для змісту права і для самого розуміння особи.

Разом із зовнішнім, формальним персоналізмом представляється можливим виділити внутрішній, змістовний персоналізм як особливу аксіологічну орієнтацію в юридичній науці. В цьому випадку багато правових явищ стає можливим розглядати як окремі аспекти або сторони життєдіяльності особи.

Л.А. Тіхоміров писав: "Все, що називається в політиці правом і свободою - свобода і права цивільні і політичні - все це випливає з психологічного факту самостійності особи, її природженої свободи". Розвиток права і особи він розглядав як взаємообумовлені процеси: "Але якщо формування особистості складає необхідну умову, без якої нічого не значать і розсипаються, як картковий будиночок, всі юридичні умови, то і ці останні, у свою чергу, необхідні для формування особистості".

В радянській літературі про істотний взаємозв'язок права і особи писав Л.С. Явіч: "Оскільки нас цікавить проблема зв'язку особи і права, то доречно підкреслити не тільки роль права по відношенню до становлення і вдосконалення особи, але також і те, що саме право тісно пов'язане з процесом розвитку особи. Якщо особу не можна собі уявити поза соціальним спілкуванням, якщо однією з її соціальних властивостей є прагнення до творчої самодіяльності, до свободи рішень і дій при впорядкованих відносинах, то не можна на певному рівні і у відповідному соціальному зрізі розглядати особу в якості сукупності правових відносин".

Послідовно проведена персоналістична орієнтація в юридичній науці дозволяє не тільки охарактеризувати цінність особи для права, але і визнати особу правовою цінністю, тобто явищем по своїй суті правовим. Якщо на певному рівні і у відповідному соціальному розрізі представляється можливим розглядати особу в якості сукупності правових відносин, то і сутність особи слід визначати через сукупність правових відносин. Особа тоді не є категорія психології, соціології або філософії. Особа є базисна категорія права, сприйнята з права і функціонуюча в якості інструментального поняття в інших формах суспільної свідомості. Суть юридичного персоналізму полягає не тільки в особистісному розумінні права, але і в юридичному розумінні особи.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА