Не може також бути сумніву що без запровадження ефективно-го демократичного цивільного контролю в оборонній сфері досить сумнівним є досягнення головної мети проведення адміністративної реформи, а саме, підвищення керованості державою, вдосконален-ня системи державного управління, забезпечення ефективної діяль-ності міністерств та інших органів виконавчої влади в цій важливій для національної безпеки сфері. Невипадково Президент України своїм Указом від 15 листопада 2000 року № 1237 поставив завдан-ня Національному інституту стратегічних досліджень підготувати та подати до квітня 2001 року Стратегію впровадження демократичного цивільного контролю в оборонній сфері України, яке так і не було реалізоване.

Вирішення проблемних питань реформування системи управлін-ня воєнною організацією держави доцільно розглядати як ключове завдання при вдосконаленні системи державного управління. А між іншим, проблема визначення суті та змісту воєнної організації дер-жави має принципове політичне та практичне значення [10]. Так, фактично будь-яка так звана силова структура в умовах загострен-ня протирічь може стати або самостійною політичною силою або могутньою зброєю якої-небудь політичної сили. До того ж дещо лег-коважні та помилкові підходи до побудови воєнної організації держави, нерозуміння зв'язку воєнної організації та воєнної рефо-рми уже принесли значну шкоду державі. Оскільки основним еле-ментом воєнної організації, ЇЇ ядром є Збройні Сили, розглянемо

деякі аспекти специфіки реформування силових міністерств в ході адміністративної реформи на прикладі вирішення проблеми вдоско-налення системи управління Збройними Силами.

Актуальність питання щодо вдосконалення системи управління Збройними Силами (яка інколи розуміється виключно як проблема розподілу повноважень між Міністерством оборони та Генеральним штабом, що є без сумніву досить звуженим розумінням проблеми) зростає з кожним роком, починаючи з моменту їх утворення. Це можна пояснити тим, що в умовах значних організаційно-штатних змін, недостатнього фінансування Збройних Сил, питання збережен-ня їх керованості та бойової готовності на належному рівні не зні-мається. З іншого боку, як уже зазначалося, має місце, недостатнє розуміння ролі, змісту та місця цивільного контролю над воєнною організацією в умовах становлення громадянського суспільства дер-жави, де відбувається модернізація політичної системи в напрямку побудови демократичного суспільства, а також впливу ринкових перетворень на ЇЇ структуру.

Відомо, що головним напрямком воєнної політики є практична діяльність органів воєнно-політичного керівництва щодо реалізації концепції національної безпеки держави, планів військового будів-ництва та цільових воєнно-технічних програм. Тому вдосконалення системи керівництва обороною держави об'єктивно зумовлює необ-хідність чіткого розмежування функцій на трьох рівнях: державному (формування юридичних основ військового будівництва, визначен-ня розмірів асигнувань та чисельності Збройних Сил); адміністра-тивному (планування та використання всіх воєнних асигнувань для утримання особового складу Збройних Сил, їх всебічного оснащен-ня); військовому (питання організації бойової підготовки військ, їх використання). Звичайно що, зазначені рівні не можуть бути ізольо-вані один від одного. Інакше немає сенсу вести мову про систему керівництва обороною. З іншого боку бажано, щоб з початком бо-йових дій зазначена система не вимагала перебудови організаційної структури системи управління воєнної організації в цілому і Зброй-ними Силами, зокрема. При динамічних змінах стратегічної та во-єнно-політичної обстановки це може призвести до тяжких наслідків. Якщо звернутися до досвіду розвинутих країн світу, то можна побачити, що там адміністративне та оперативне керівництво вже

давно відокремлені одне від одного. Іншими словами, там команду-ючий (командир) звільнений від виконання багатьох адміністрати-вних та господарських функцій.

Таким чином, головною специфікою систем управління силовими структурами держави є фактична наявність функцій як адміністра-тивного, так і оперативного керівництва. До такого висновку при-зводить, зокрема, і аналіз основних функцій, які покладаються на Міністерство оборони та Генеральний штаб. Він свідчить, що голо-вними завданнями адміністративного управління є: організація та контроль виконання рішень, прийнятих вищестоящими органами державної влади та Міністром оборони з питань оборони та війсь-кового будівництва; всебічного (технічного, тилового, медичного тощо) забезпечення Збройних Сил; кадрової політики; військової освіти і науки; правопорядку; виховання та соціального захисту осо-бового складу; господарської діяльності Збройних Сил. Головними ж завданнями оперативного управління є: планування застосування Збройних Сил та інших військових формувань і координація їх опе-ративної і мобілізаційної підготовки; планування та контроль вико-нання заходів, спрямованих на підтримання військ (сил) у постій-ній бойовій та мобілізаційній готовності, у тому числі організація та проведення оперативної підготовки органів військового управління та створення і забезпечення ефективного функціонування системи управ-ління Збройними Силами, їх взаємодії з іншими міністерствами та ві-домствами з питань планування та здійснення оборони держави.

Саме тому в єдиному розумінні особливостей функцій операти-вного та адміністративного керівництва військами (силами), сутності і особливостей систем адміністративної та оперативної підлеглості лежить ключ до вирішення проблем утримання армії в постійній бойовій готовності до її застосування в умовах жорстко обмежено-го військового бюджету.

Проте, як це не здається дивним, в жодному офіційному докуме-нті не можливо знайти чіткого визначення, що таке адміністратив-не керівництво Збройними Силами, а що таке — оперативне, і, від-повідно, що таке адміністративна система управління Збройними Силами, а що таке — оперативна. Недостатньо уваги у вітчизняній літературі приділяється і питанню щодо сутності, структури та функ-цій воєнної політики, в той час як один із головних напрямів воєн-

ної політики — здійснення організаційно-управлінських функцій. Саме за допомогою організаційно-управлінських функцій здійсню-ється практична діяльність органів воєнно-політичного керівництва щодо реалізації концепції національної безпеки держави, планів вій-ськового будівництва та цільових воєнно-технічних програм. Тому коли говорять про вдосконалення чи реформування системи керівни-цтва обороною держави, то мають на увазі перш за все наявність (або необхідність) чіткого розмежування функцій на вищевказаних трьох рівнях: державному; адміністративному; військовому (оперативно-му). Таким чином в загальному плані проблема розподілу повно-важень