2. Знизити процент виплати позик з 8,25 % до 7,46 %.

3. Розпочати заходи для надання допомоги слабким студентам з метою їх підготовки до вступу в коледжі.

4. Забезпечити розвиток нових моделей дистанційного навчання.

5. Збільшити фінансову допомогу студентам, які навчаються за дистанційною формою та ряд інших заходів.

Реалізація наступної цілі — спрощення, покращення і модерні-зація процесу надання фінансової допомоги студентам, включає:

1. Створення в межах Департаменту освіти федеральної урядової організації для модернізації системи розподілу фінансової допомоги.

2. Обмеження участі в федеральних програмах закладів, які ма-ють високий показник невиплачених студентських позик.

3. Забезпечення покращення надання послуг агентствами та служ-бами студентам.

4. Зменшення адміністративного тиску на заклади шляхом спро-щення процесу звітування за витрати федеральних коштів.

5. Спрощення вимог для розподілу фінансової допомоги.

6. Спрощення процесу подання студентами заяв для отримання фінансової допомоги.

7. Спрощення процесу отримання студентами фінансової допо-моги та ін.

Реалізація цілі щодо покращення викладацького складу включає:

1. Виконання потреби нації у забезпеченні ЇЇ висококваліфікова-ними викладачами.

2. Покращення підготовки викладачів шляхом надання грантів.

3. Здійснення додаткового набору викладачів з предметів першої необхідності.

4. Підтримка зусиль штатів щодо покращення якості викладання.

5. Підтримка діяльності Національної ради по розробці професій-них стандартів викладання.

6. Посилення контролю за педагогічною освітою та ін. Зазначимо, що кожний із вищеперерахованих заходів супроводжується у Законі описом конкретних дій і коштів, які виділяються для їх реалізації.

Узагальнюючи, констатуємо, що найближчі 4—5 років урядом США має реалізуватися ряд кардинальних заходів, кінцева мета яких підвищення доступу до високоякісної вищої освіти всім громадянам суспільства. Основним шляхом ддя підвищення доступу є створен-ня умов для отримання студентами фінансової допомоги, необхід-ної їм для навчання у вищому навчальному закладі. Основним шляхом до підвищення якості навчання у закладах вищої освіти є підвищення рівня підготовки абітурієнтів і підвищення професій-ного рівня викладацького складу.

Цього прикладу достатньо для висновку, що лише за умов чітко визначених цілей в законодавчих актах можна очікувати (і контролю-вати) ефективної діяльності центрального органу управління освітою.

Другий аспект — це проблеми законодавчого забезпечення ре-ально існуючих двох напрямків освіти людини, що впливають на розвиток її як особистості (рис. 1).

Дійсно за Законом України «Про освіту» (ст. 29) «самоосвіта» вхо-дить складовою структури освіти України, що включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту. Фактично законодавче врегулювання цієї складової структури освіти обмежується ст. 49 Закону України «Про освіту»: «Для самоосвіти громадян державними органами, підприєм-ствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, грома-дянами створюються відкриті та народні університети, лекторії,

бібліотеки, центри, клуби, телерадіонавчальні програми тощо».

Отже, можна констатувати, що законодавче певною мірою вре-гульовані питання основних ланок інституціональної освіти: дошкі-льна, середня, позашкільна, професійно-технічна та вища освіта. Але цього явно замало. Як слушно зауважив міністр освіти і науки Кремень В.Г. в доповіді на II Всеукраїнському з'їзді працівників освіти, тенденцією нашого часу є те, що своєрідним співвиконавцем освітньої функції все більшою мірою виступають різні інституції суспільства та й суспільство в цілому. Складається і зміцнюється своєрідне освітньо-педагогічне поле, що проявляється через діяль-

ність ЗМІ, налагодженість різних інформаційних потоків з викори-станням сучасних технологій. У зв'язку з цим високі моральні, етич-ні й естетичні почуття відсуваються на узбіччя професійного й громадського інтересу, що спричиняє тенденції до регресивного розвитку особистості (наркоманія, сексуальна вседозволеність, еро-тизація свідомості і поведінки підлітків тощо).

Своєрідність сприятливого для дітей, молоді та й у всього насе-лення прийнятного інформаційно-культурного простору стає першо-рядною умовою духовного оздоровлення, «очищення» атмосфери суспільства. Як зауважує Кремень В.Г., «крім доброї волі це потребує реалізації конкретних довготривалих програм на телебаченні, радіо, доступної дитячої літератури тощо». До цього можна додати — і створення відповідної законодавчої бази.

Третій аспект пов'язаний з деякими особливостями державного управління освітою в Україні, які мають законодавче оформлення.

Основні положення щодо управління освітою викладені у Зако-ні «Про освіту» (1996 р.) у статтях 10—14, 16 та 17. Зокрема, зазна-чено (ст. 11), що до державних органів управління освітою в Укра-їні належать:—

Міністерство освіти України (з червня 2000 р. — Міністерст-во освіти і науки України — МОН України — як правонаступник Міносвіти та Державного комітету України з питань науки та інте-лектуальної власності);—

Міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти;—

Вища атестаційна комісія України;—

Міністерство освіти Автономної республіки Крим;—

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місце-вого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Повноваження цих органів виписано у відповідних статтях Закону та у посібнику В.1.Лугового6. Тому звернемо увагу лише на деякі їх особливості.

1. У ст.И.МОН віднесено до органів управління освітою, а в ст. 12 (Повноваження МОН) зазначається, що МОН є центральним орга-

6 Луговий В.І. Управління освітою1 Навч. посібник для слухачів, аспірантів, докторантів спеціальності «Державне упоравління». — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 302 с.

ном центральної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти (тут і далі підкреслено — Д.Д.). Але «управління» і «керівницт-во» — це різні поняття. Може саме тому, що функції МОН з «управ-ління» зведено до «керівництва» (що є необхідною складовою діяльно-сті управління), тобто суттєво звужено, і тому відсутні як в Законі так, до речі, і в Положенні про МОН7 точно визначені цілі його діяльно-сті (на зразок цілей Департаменту освіти США — див. вище).

2. Наявність в системі управління великої кількості міністерств, відомств, яким підпорядковані заклади освіти і які «разом з МОН» лише «беруть участь у здійсненні державної політики в галузі осві-ти...» (ст. 12). Такий підхід, практично суперечить світовій